Елізабет знову прийшла до тями перш ніж заснути, спустилась тихенько до кухні й накрила стіл на сніданок, щоб пан Матрай принаймні хоч раз розпочав свій день по-інакшому, так, як колись давно, але думками вона була ще в Лондоні, в лабіринтах лондонських універмагів, а не в ідилічних спогадах з сімейного альбому, зі свіжими булочками й теплою кавою. І чому їй стало погано, коли вони їздили ескалаторами вгору і вниз, повз сотні тисяч товарів, а в кофі-шопі, де вони стали до довгої черги, щоб купити чаю і яєчню з шинкою, її охопила паніка, а Ліз щаслива, що їй ще вдалось знайти два місця поряд, посеред жахливих старих жінок, перед якими стояли тарілки, повні тістечок і сендвічів, і які з апетитом поглинали все те, від чого можна було хіба що втратити апетит, тарахкотіли й теревенили, наче знайшли найзатишніше місце на світі, старі жінки, серед яких багатьом було стільки ж років, що й Елізабет, але інакших років, безформних і смішно вдягнених. Елізабет до яєчні не доторкнулась, сиділа, мабуть, бліда як стіна, бо Ліз обережно мовила: відчуваю, що ти вся виснажена, тобі хочеться, мабуть, відпочити, зараз відведу тебе до готелю. Елізабет відповіла прямо: так, вибач, більше не витримаю, на жаль. Дорогою, коли вони розмірковували, що можна відкласти на завтра, Ліз нерішуче мовила: розумію, Лондон, звичайно, не Париж чи Нью-Йорк, і ми знаємо, скільки в тебе було роботи, думаю, що приїхати коштувало тобі неабияких зусиль, але без тебе Робертові було б сумно і мені також, і ще хочу тобі сказати, що я точно знаю, що Роберт мене… оце все, його рішення, завдяки тобі, і ти мені подобаєшся, але не лише тому; я тебе справді люблю.
Елізабет обняла її швидко і з вдячністю, бо в тому була доля правди, що Роберт хотів знати, чи Ліз їй сподобається, і вона прямо нічого не сказала, але дала зрозуміти, що Ліз їй подобається, і тепер у неї є братова, звучить доволі жахливо німецькою, і вона подумала, що нехай у неї ліпше буде «sister-in-law», сестра за законом.
Під час розмов про Париж вона мусила вважати. Ліз з Робертом їздили якось на вихідні до Парижа, і Париж був для неї «супер». Елізабет слухала, всміхаючись, бо її Париж був далекий від «супер», але вона теж колись уперше була в Парижі, і хоча вона його б так не назвала, але все ж мимоволі подумала, що двадцять п’ять років тому Париж також був чарівний, коли ще не мав сили покласти до домовини її різні життя і стількох людей. Загалом для Елізабет більше не було місць, які б не завдавали їй болю, а в цієї милої маленької особи є ще кілька міст попереду, якими вона захоплюватиметься і в захваті вважатиме їх усі цікавими й гарними.
Завтра їй не треба відразу йти горішньою дорогою до озера, буде, мабуть, забагато, але на Вальдвірт чи принаймні на Кальварію вона може піднятися, вона вже кілька тижнів не дихала свіжим повітрям, не ходила пішки, і пан Матрай вже знав, що Елізабет щоразу мусила «набігатись», коли приїжджала додому, не йшла до міста, а відразу за домом завертала до лісу. Раніше вони часто ходили разом та й тепер другий раз вона пішла прогулятися з ним, але на вранішню прогулянку пішла сама, бо ж вона, на думку пана Матрая, жене, а такого темпу він уже більше не може витримувати.
Вночі Елізабет зірвалася зі сну, здалося, що вона досі в Лондоні і що не може сказати батькові, і Робертові теж не може, як їй було погано, особливо коли ті вдвох полетіли, коли вона, ледь не на межі божевілля, думала, що тепер втратила Роберта, бо коли через кілька годин вона теж мала відлітати, з’ясувалось, що з її рейсом щось не гаразд, і в авіакасі в готелі попросту нічого не можна було довідатись, що робити, бо квитки на всі рейси вже давно розпродані. Липень, розпал сезону, рейси, забиті туристами, — беззаперечні аргументи. Літаки захопили цілі туристичні групи, і їй довелося десять днів провести в тому готелі, лежала здебільшого в ліжку й читала, замовляла чай з сендвічем у номер, поряд потайно перешіптувались чоловіки, одного разу вона побачила, як звідти вийшов пакистанець, тоді, вночі, бо подумала, що хтось стукає до неї в двері, вона обережно спробувала довідатись, що відбувається, але то просто двоє пакистанців прийшли в сусідній номер, і знову почувся шепіт. У коридорах то там, то там стояли іспанки, з байдужими поглядами, без діла, офіціантами були індійці, філіппінці, негри, одного разу серед них був один старий англієць, але й мешканці в готелі були всі з Азії й Африки, у великих ліфтах вона їхала посеред мовчазного натовпу, єдина біла, і загалом було тут досить-таки дивно, неподалік Мармурової арки з Гайд-парком. В Азії чи в Африці її ніколи так не гнітило, вона залюбки ходила сама й відходила далеко, коли була з іншими, бо тоді вона ставала на кшталт тієї «жінки, що вистрибнула на коня і поскакала геть», як у Лоуренса, але тут ні, тут усе було якесь тупе, всі були тупі, мешканці готелю й працівники розумілися між собою англійською, зредукованою до обмеженого числа зворотів, а коли хтось вживав якесь слово поза тим числом, його вже не розуміли, це була не жива мова, якою розмовляють, а якесь есперанто, і винахідник тієї всесвітньої мови, мабуть, би дуже здивувався, що все таки вдалося, хай і в інакший спосіб, але все ж таки, і вона швидко забула свою англійську і послуговувалась тим клятим есперанто, коли купувала газети або цигарки чи вкотре запитувала про рейс. Одного разу вона зайшла до бару, щоб подивитися, які там сидять чоловіки і чи хтось із них вартий уваги, але бар уже зачиняли, куди не поткнись, усе зачиняється, й запропонували перейти до яскраво освітленого сусіднього приміщення, схожого на невдатну конференційну залу, і хоч і крапнули кілька крапель віскі до склянки й дали одне пиво, але наступна проблема виникла з розрахунком. Елізабет тоді не мала жодного бажання вивчати, які монети що означають, вийняла з гаманця кілька і сказала: візьміть, будь ласка, скільки я там винна! Вона не знала, куди подівся її колишній Лондон, все, що їй колись подобалось. Їй було не по собі від карикатури великого міста у великому місті, на Оксфорд-стріт її дратували величезні натовпи людей, крізь які їй доводилося проштовхуватись, групи занурених у співи релігійних сектантів, а одного разу вона взяла таксі й поїхала до Вестмінстерського моста, віднайшла на якийсь час спокій на мості й пішла далі, прогулялась іншим берегом Темзи, завдяки якій все знову стало як колись і все ж інакше. Їй не хотілося Лондона, він був їй байдужий, вона була втомлена й хотіла забратися геть, хотіла додому, хотіла в ліс і до озера, й посилала батькові телеграми, сподіваючись, що він зрозуміє, що вона тут застрягла по-дурному, і не буде хвилюватись. Після численних «І am sorry» та «І don’t know», найважливіших слів з того есперанто, вона врешті отримала місце в літаку, хай тільки й до Франкфурта. Не тямлячи себе від щастя, приїхала на годину раніше до Гітроу й чекала потім ще кілька годин, бо рейс на Франкфурт запізнювався, а у Франкфурті вона вже не чекала, бігала сюди-туди, щоб ще раз перереєструвати квиток, до Відня, а у Відні відразу подалась на Південний вокзал, знову мусила чекати і звернулась до місії при вокзалі, до черниці, попросилась прилягти, бо боялася знепритомніти, лежала знесилена на кушетці зі склянкою води в руці, ні, плацкарти вона не має, вона повертається з Лондона, все пішло якось шкереберть, от вам і технічний прогрес, і вся радість. Елізабет дала черниці сто шилінґів на місію, і жінка пообіцяла порозмовляти з провідником, щоб той знайшов їй місце, і якщо вона матиме змогу дати йому трохи на чай, то все буде гаразд. Елізабет відчула полегшення, рідна мова і знайомий підхід до справи, та звісно, звісно, жодних проблем, і коли потяг рушав з вокзалу, вона лише вдавала, що їй недобре і що вона напівпритомна, щоб не розчаровувати провідника, бо вмить почулася краще, бо закінчився весь той кошмар, бо через кілька годин вона буде зупинятися на знайомих вокзалах, а невдовзі буде вдома.