Коли вона поїхала до Відня і почала працювати, то мала ту нетерплячість, те властиве багатьом нестримне бажання реалізувати себе в далеких краях, і працювала так багато і до того ж добре тільки тому, що завдяки роботі сподівалася на чудо, що станеться чудо й вона подасться кудись далеко, спочатку навіть не було зрозуміло, що з неї вийде, але завдяки своїй енергійності вона домоглася місця в редакції, відповідала на дзвінки й передруковувала тексти в одному з тих поспіхом заснованих журналів після війни, які невдовзі позакривались, і за якийсь час писала невеличкі репортажі, не знала лишень, що не має особливого таланту до писання, але цього ніхто не зауважував, бо інші теж не могли похвалитись особливими талантами. Натомість її палке завзяття було таке переконливе, що її вважали здібною, а тому вона знайомилася з багатьма людьми, гасала повсюди з фотографами, ламала голову над «story» чи над текстами до фотографій, знайомилася з дедалі більшою кількістю людей, і її любили. Вона не мала ніякої путньої освіти і відчайдушно зважувала всі за і проти, думала все-таки вступати до університету, але було вже запізно для неї, а віра в чудо була така сильна, що вона з несамовитою швидкістю схоплювала все, а тому її вважали ерудованою, хоча вона мала щонайбільше поверхові знання про все на світі, власне, схоплювала все, що на ту мить було актуальним і про що дехто з її друзів справді щось знав. Тоді вона долею випадку вперше опинилась у відрядженні з фотографом, який дорогою захворів, і вона, занепокоєна, що горить така важлива «story», почала фотографувати і, як завжди, все схоплювала на льоту. Тоді випадково окреслився напрям у її житті, бо фотографувала вона краще, ніж писала, і ще не могла знати і навіть не здогадувалась, що це дасть їй змогу просунутися далі, ба навіть дуже далеко догори. Остаточно ж стало зрозуміло лише тоді, коли до Відня приїхав німецький фотограф, Віллі Флекер, який уже мав ім’я, а одного дня раптом узагалі не мав більше ніякого, і після нетривалої співпраці взяв її з собою до Парижа, підучив трошки, через нього в Парижі вона познайомилася з Дювальє, якого кілька десятиріч поспіль вважали єдиним фотографом світового рівня і якому подобалась маленька «tyrolienne», як він її жартома називав. Елізабет, з’явившись нізвідки, з дилетантської редакції у Відні, почала невдовзі їздити зі старим чоловіком у відрядження, як асистентка, учениця, секретарка, а згодом як незамінна співробітниця, і дитяча мрія, з якою вона носилась у Відні, вже не була мрією, а стала реальністю і на початку полонила її всю. Вона їздила з Дювальє до Ірану, до Індії і до Китаю, а коли вони повертались до Парижа й працювали над його наступною книжкою, завдяки йому, хоча він був найнещадніший до роботи з усіх, кого вона коли-небудь знала, й нещадно використовував також і її, вона познайомилася з «усіма тими», як їх називав пан Матрай, і Пікассо з Шаґалом, Стравінський з Джуліаном Гакслі, і Гемінґвей, і Черчіль з гучних імен перетворились для неї на знайомих осіб, осіб, яких не лише фотографуєш, а й ідеш з ними на обід, або вони тобі можуть навіть зателефонувати, і після перших гонорарів, які обережний, а може, й скупий Дювальє, виділяв і на її долю, вона зрозуміла, що правильніше мати три сукні від Баленсіаґи або від якогось іншого великого кутюр’є, який згодом протягом короткого часу зацікавився нею в іншому плані та вивчав і підкреслював її неповторність, аніж двадцять дешевих, і хай вона й була одержима роботою і не думала ні про що інше, а лише, щоб бути кращою і кращою, втім у неї з’явився стиль, «клас», як казав її німецький друг, бо вона тепер дедалі більше носила і дедалі більше робила те, що їй пасувало. З худющої, високої, маленької Матрай, яка як дівчина не особливо могла подобатись у Відні, парижани зробили «тип», який лише набагато пізніше почали вважати цікавим і гарним, а тому у Відні їй і не пощастило, бо її там просто всі любили, тоді як чоловіки сприймали як середній рід. Коли вона, вже після двадцяти трьох, досі бігала всюди як близька приятелька впливових чоловіків і не збуджувала ні краплі ревнощів у жінок і коханок тих чоловіків, то постановила покласти цьому прикрому становищу край. Якийсь час вагалася між Лео Йорданом, лікарем, який щойно розпочинав кар’єру, та Гарі Ґольдманом, який хоч і не був лікарем, але про якого казали, що в нього тьма-тьмуща жінок, і вона зупинилась на Ґольдманові, бо він їй більше подобався. Це було виважене, тверезе рішення, а через кілька місяців вона почула, пробовкнувся один, і нітрохи з того приводу не рознервувалась, що акторка X розповідала своєму другові Y, який переповів це залицяльникові Елізабет Z, що вона, мовляв, повністю фригідна, хоч і дуже приваблива. Вона здивовано розмірковувала, що, може, воно й правда, бо хоч вона й не могла повірити, що таке міг патякати Ґольдман, але міг хтось із тих, з якими вона також пробувала колись, бо звідки їм було знати, що вона йшла до них так, як ідуть на операцію з видалення апендикса, не надто хвилюючись, але й без ентузіазму, з вірою в те, що досвідчений хірург, чи в її випадку досвідчений чоловік, справиться з такою дрібничкою. Анітрохи не вміючи ламати комедії, вона ставилася до цих чоловіків, до Ґольдмана й до інших, завжди щиро й приязно, нейтрально, не так, власне, як ті дівчатка, що руйнують шлюби й стосунки і не дають проходу з домаганнями й почуттями, бо наступного дня для неї вже нічого не існувало з того, що сталося вночі чи ввечері, і лише познайомившись у Парижі з Троттою, вона так сильно змінилась, що час у Відні і її поведінка там здавалися їй незбагненними. Відтоді вона вже більше не могла в’явити, як вона колись байдуже йшла до чийогось ліжка, щоб, як вважала, зробити чоловікові приємність, навіть ні на мить не сумніваючись, що робить приємність, бо вже протягом перших хвилин хотіла подобатись Францові Йозефові Тротті, і боялась, і тривожилась як жінка. Почала робити все для того, щоб його запопасти і втримати, а тоді знову опускала руки, бо як їй було зацікавити такого дивакуватого, зарозумілого чоловіка, оскільки раптом видавалася собі геть нецікава і не знала, що означає його іронічна поведінка, щодо якої вона впродовж п’яти хвилин була певна, що та на її користь, а через п’ять хвилин, що вже ні. В перші дні, коли вона шукала Тротту і втікала, і він її шукав і втікав, добігало кінця її дівоцтво, починалося велике кохання, і навіть якщо згодом вона, як вона, власне, аналізувала з того чи з того погляду, вважала, що її великим коханням було інше велике кохання, все одно через понад двадцять років на горішній дорозі № 1 Тротта ще раз був великим коханням, найнезбагненнішим, найскладнішим водночас, переповненим непорозумінь, суперечок, нерозуміння, недовіри, але він її щонайменше сформував, не у звичному сенсі, не тому, що зробив її жінкою (бо на той час це міг зробити і хтось інший), а тому, що дав їй змогу зрозуміти багато речей, завдяки своєму походженню, він, справжній вигнанець і приречений, вона, любителька пригод, яка очікувала від світу бозна-яких чудес, перетворювалась на вигнанку, бо він, уже після смерті, крок за кроком затягував її разом з собою до загибелі, позбавляв її віри в дива і допомагав усвідомлювати, що їй призначено бути на чужині.