До якої, до якої тями, якщо вони досі цього не зробили, та мають минути цілі сторіччя, щоб їх привести до тями, а скільки треба часу, щоб тебе привести до тями!
Але я захоплююся всіма, всіма французами, які і разом з ними борються за свободу й незалежність… тобто для Алжиру немає нічого важливішого за свободу… Оскільки Тротта засміявся, вона від злості й безсилля почала затинатись, і він сказав: Не забувай, що я француз і не бачу в тому нічого захопливого, яка ж ти дитина, я б з радістю туди подався, щоб з тими клятими французами, що існують у твоїх захопленнях, змити з себе весь той бруд, у який вони мене занурили, але в жодному разі не хочу, щоб мною через це захоплювались. А свобода, свобода, вона навіть дня не протриває, коли прийде, непорозуміння все це — свобода.
Ти не француз, мовила знесилено Елізабет, ти не розумієш драматичності їхнього становища, ти їх не розумієш.
Так, я їх не розумію, бо взагалі не хочу, хто може в мене вимагати, щоб я їх ще й розумів. Вистачить, що я став одним з них і знову маю право на спадок, що я його собі не обирав.
Ти не живеш у цей час, мовила вона зі злістю, я не можу жити й розмовляти з кимось, хто просто приблудився в ці часи, а не живе в них.
Я взагалі не живу, я ніколи не знав, що воно таке — життя. Життя я шукаю в тебе, але не можу навіть змусити себе подумати, що ти його можеш мені дати. Ти лише виглядаєш як життя, бо гасаєш повсюди, вимучена всім тим, про що через кілька років навіть не знатимуть, навіщо воно було треба.
Алжирська війна ще не закінчилася, коли Елізабет і Тротта розійшлися, і Елізабет уже бачила, тоді як усі інші перейшли до «порядку денного», прикро вражена, чим загрожує стати свобода, повернулася з нового Алжиру пригнічена, але всіх пристрасно запевняла, що все надзвичайно цікаво, і з обережними застереженнями писала тільки позитивне, й перечитувала тексти під фотографіями, годинами, перш ніж віддати їх до друку, крок до першої брехні, яку вона усвідомлювала, але вже не могла порозмовляти з Троттою, який одного дня виселився з готелю, не залишивши жодної адреси. Набагато пізніше вона випадково натрапила на есей «Про тортури», який написав чоловік з французьким прізвищем, був, однак, австрійцем і мешкав у Бельгії, і прочитавши його, зрозуміла, що мав на увазі Тротта, бо автор висловлював те, чого вона і всі журналісти не могли висловити, чого не були в змозі висловити й жертви, що вижили і чиї свідчення публікували в нашвидкуруч скомпонованих документах. Вона хотіла тому чоловікові написати, але не знала, що хоче йому сказати, чому їй хочеться йому щось сказати, бо він вочевидь витратив не один рік, щоб проникнути вглиб крізь нашарування страхітливих фактів, а щоб зрозуміти ті сторінки, які мало хто читатиме, потрібний інакший досвід, а не досвід маленького нетривалого страху, бо все, що з ним сталося, цей чоловік намагався віднайти в нищенні душі, і як людина, кардинально змінившись, живе знищена далі.
Того листа вона так і не написала, але уникнула кількох доручень редакції. Андре її одного разу лукаво запитав: Боїшся, Елізабет? А вона відповіла, відвівши погляд: Ні, просто не можу і не можу пояснити чому. Може, мине, але в мене виникають сумніви, а мати сумніви в наші часи, як виглядає, соромно. Андре, який вже тримав слухавку в руці і більше не слухав, що вона казала про сором, закінчивши розмову, порадив, бо вже не пам’ятав, що сказала Елізабет: Тобі треба відпочити, бо якщо хочеш знати мою думку, але відразу ж її забудь, бо ще розбундючишся мені тут, ти набагато відважніша за наших чоловіків, які лише з честолюбства здатні на відвагу або ж тільки вдають з себе сміливих. Це все мине, я трошки тебе перевантажив, ти ж знаєш, що я негідник й експлуатую вас, як тільки можу, але також знаю, що не був би я ним, як би тоді виглядав наш славний журнал.
Дякую, негіднику, сказала Елізабет, усміхнувшись, я вже давно знаю, що ти негідник, але не сказала б, що мені не подобається працювати для таких негідників як ти, а чи мені потрібний відпочинок, саме тепер — не знаю. Подумаю про це завтра і тоді скажу!
Елізабет зійшла з горішньої дороги й пішла вбік узгірка Ціль, до лавок, встановлених для втомлених, спраглих відпочинку мандрівників, які сюди вже не приходили. Глянула на млисте озеро внизу, тоді ковзнула поглядом удалину понад Караванке, там, за тим хребтом, вочевидь і має бути те Сиполє, звідки походять Тротти і де ще хтось із них, мабуть, і досі живе, бо якось завітав був до Тротти той велетенський веселий словенець. Франц Йозеф сказав їй, що це його двоюрідний брат, батько якого був ще ледь чи не селянином. Вона пам’ятає лишень, з якою незвичною щирістю ставився Тротта до того свого брата, хай і намагався іронізувати, власне, не хотів показувати, що схвильований, а вона одного разу ні з того ні з сього мовила: здається, що я його таки бачила якось у Відні, ще геть молодим парубком, але, може, й помиляюся, він завжди так на мене дивиться, що навіть не знаю, про що з ним розмовляти, може, він трохи розумово обмежений? Ні, сказав Тротта, ні в якому разі, навпаки здоровий-здоровісінький, хай його дідько візьме, не знаю, як їм вдалося там, дома, не звихнутись і зостатись при здоровому розумі. Я надто нервовий, щоб дивитися на тебе так, як він, я сам на себе не можу дивитись. А тому й не голюся днями, бо хочеться застрілитись, коли бачу себе в дзеркалі.