Повертаючись додому, вона вже не думала про це, невдалий день нині, і для плавання теж недобрий, але завтра, може, проясниться, і вона йшла додому, трохи розчарована, бо запланувала більше, але далі не пішла. Перед вечерею, бо пан Матрай завжди вечеряв дуже рано, вона сказала, що збігає ще до «Самітника» й купить собі пива, одну пляшку, одну пляшку він же їй дозволить, правда, попросила вона жартома, бо пан Матрай своїм дітям ніколи нічого не забороняв, але йому було приємно, коли вони вдавали, ніби він їм щось дозволяє чи забороняє. Вона швидко попрямувала, через Тайхштрасе. Перш ніж зайти до «Самітника», завагалась, перед останнім чи перед першим будинком на Тайхштрасе стояв старий, вже неабияк зужитий фольксваґен, а перед ним молода жінка, яка здивовано подивилась на неї і привіталась. Елізабет зупинилась і привіталась збентежено у відповідь, вони потиснули одна одній руку, вона знала цю дівчину, але не знала, звідки і хто вона така, а дівчина зніяковіло сказала: я саме була, саме приїхала до дядька, Гусса, так, дякую, у тітки й дядька все гаразд, я лише мушу… Елізабет раптом згадала, хто така ця небога старих Гуссів, та звісно ж, Елізабет Міхайловіч, з якою вона двічі чи тричі бачилась у Відні, тож вона також приїхала сюди, у відпустку, Елізабет лише сподівалася, що ця несподівана зустрічі не спричинить проблем, бо їй не хотілося зустріти когось і розмовляти про віденських знайомих. Обидві запевнили одна одну, яка, мовляв, несподіванка і що погода цього літа, на жаль, не тішить. Елізабет зауважила, що за автомобілем стоїть молодий чоловік, попорпався в багажнику, замкнув його і чекає збоку, Міхайловіч навіть не збиралася представляти їй хлопця, одягненого як лісівник, дещо примітивного на вигляд, тож щиро мовила: матимете бажання, зателефонуйте мені якось, і переказуйте вітання тітці й дядькові, вони мене вже, може, й не пам’ятають, але мого батька, так, дякую, в нього все гаразд. Оскільки Міхайловіч дедалі більше ніяковіла, вона хутко попрощалась: вибачте, мушу ще дещо купити, гарної відпустки! Й пішла роздратована далі, сподіваючись, що та не зателефонує, а перед входом до кнайпи обережно озирнулась: ті двоє сідали до авта, яке вже можна було здавати на брухт, так воно виглядало, а коли вийшла з пивом, вони саме проїжджали повз неї, і Елізабет, усміхнувшись, хотіла було помахати їм рукою, але не помахала, бо інша Елізабет дивилася зосереджено поперед себе і вдавала, ніби її взагалі не бачить. За вечерею вона запитала в батька, що Гусси роблять, на що пан Матрай незворушно сказав, що не має уявлення, пристойні люди загалом, і Елізабет коротко розповіла, що вона зустріла ту віденську небогу, досить приємна особа, трохи неяскрава, вона познайомилася з нею у Відні у друзів, якщо добре пригадує, і чому вона тут їздить із сільським парубком, їй не зрозуміло, бо у Відні вона видавалася цілком інакшою, інтелектуалкою радше, але більше нічого не могла пригадати, і, звичайно, тут для лісу вдягаються, як і вона сама, не так, як у місті, але Елізабет Міхайловіч мала якийсь такий нужденний і сумний вигляд, звичайно, звісно, вона ж із зубожілої сім’ї, яка ще, здається, зберегла деякі зв’язки, а тоді, оскільки пана Матрая це мало цікавило, Елізабет підсумувала: неважливо, тільки б вона не зателефонувала, в кожному разі скажеш, що мене немає вдома. Перед тим, як заснути, вона ще подумала, що трохи забагато зустріти тепер іще одну Елізабет, їй і так було досить, коли в registry office назвали повне ім’я Ліз, Елізабет Енн Кетрін, а до того ще й прізвище, яке Елізабет тієї ж миті сміливо могла забути, бо вона його й до того не знала, а тепер воно більше не відіграє жодної ролі, для нової пані Матрай. Вона зірвалася з напівсну, провалилась на багато років назад, і лежала з розплющеними очима, і знову все чула, була вдома і все ж у Парижі.
Глянь, твій Віллі! Елізабет розлючено сказала: Він не мій Віллі, припини нарешті. Тротта спокійно провадив далі: Оцей ось Віллі, наприклад, коли він розмовляє англійською, тоді я вважаю його людиною, звучить природно, коли він каже okay, але нехай не розмовляють німецькою, лише це беру я їм за зле. Вони втратили відчуття, як треба розмовляти. І навіть така ні в чому не винна молодь, як він, не виняток. Тільки не думай, що в мені стільки ненависті, це щось складніше. Хоча я й не зміг би доторкнутись до німкені, зі страху, що вона розтулить рота.