Бо ти ускладнюєш! (Він знав, що вона каже так лише тому, що ні собі, ні іншим принципово не дозволяла нікого дискримінувати.)
Я не ускладнюю, взагалі не ускладнюю, але я бачив у житті багато всього складного. Думаєш, що я їх не люблю, але ж я нікого не люблю, думаєш, я люблю французів? Навіть на гадці не маю, я хочу лише сказати, що було неправильно німцям спершу все продемонструвати і в той чи інший спосіб їх покарати, а тоді через той поділ одразу впхнути їм до рук дробовика і зробити з них бравих союзників на два боки.
А що б ти зробив, запитала Елізабет агресивно, ти, безумовно, вигадав би щось блискучіше. Звичайно, сказав Тротта зухвало, у Ялті, чи де то було, я б їм просто заборонив розмовляти німецькою, більше нічого, і ніяких проблем. Постановив би, щоб вони вивчили англійську або російську, щоб можна було з ними порозумітись.
Елізабет сказала: Та ти просто блазень, фантазер. Але Тротта провадив незворушно далі: А які б наслідки мала ця невеличка фантастична ідея. Твій Віллі, вибач, цей Віллі, він симпатичний, принаймні не прикро слухати, коли він каже: have а nice time darling, звучить навіть нормально. Але коли він каже: не вішай носа, дівко, і прорвешся. Все на око. Плюс-мінус восьма — коли чую все оте нестерпне базікання, мимоволі думаю, що звуки вони видобувають десь аж із нутрощів, вони не мають мови, а тому й фальшують усе. Йди-но сюди! Чому вони і завжди мусять вживати оте «но»? Дивно, але ти знаєш це все, звичайно, краще і думаєш, що це жаргон, який вони вивчили за свої тисячу років, я так не думаю, це в них усередині.
Франц Йозеф Ойґен Тротта, у твоїй особі світ направду втратив політичного генія, мовила Елізабет суворо. Може, сказав Тротта. Але хто мене запитує. А ти, власне, зауважила, що той Віллі лише гасає всюди і вдає з себе важного, й ніколи нічого не робить, бо все за нього робиш ти.
І хто це каже, відповіла Елізабет, засміявшись, той, що взагалі нічого не робить.
Так, я нічого не роблю, але це щось інше, я не розігрую комедії як ті німці, що весь час усіх надривають, передовсім себе.
Одного разу я базувався в Гайдельберзі, не так важливо, в кількох містах я там був, мусив ходити в тому французькому однострої, ще й двадцяти не мав, а вже переможець, акурат я, Тротта, тоді як нам на роду написано зазнавати поразок, одне слово, зненацька я став переможцем, і це ще можна було витримати, якщо ставитися з гумором, а от інше — вже ні. Цікаве ж було в тому, що інші французи, і не лише вони, демонізували всіх німців, а насамперед тих видатних головорізів. А вони ж попросту недалекі й легковірні, типові простаки, а тому нічого дивного, що в них, за такого ідіотизму, раз за разом перемикає мізки. Під час слідчих дій, на допитах, де мені доводилось перекладати, одного разу дійшла черга до двох наших.
Елізабет здивовано його перебила: Тобто що означає «наших»?
Тротта з нетерпінням мовив: Австрійців, кого ж іще, а в них на пиках написана ницість, підлість, хтивість до найнесамовитішої брутальності, й відповіді їхні були відповідні. Це були, якщо хочеш, єдині два демонічні типи, яких мені довелось зустріти, для них наказ — це з нетерпінням очікуваний привід, для німців наказ — це наказ, а тому й були вони такі приголомшені, що їм закидають вбивство кількох мільйонів людей. Але наші французи, зі своєю «logique française», раз і назавжди постановили шукати демонічність там, де її не було, і відповідно до тієї логіки взяли й скерували тих двох злочинців далі, бо вони здалися їм не аж такими лиходіями, з такої собі опереткової країни, що зі всіма своїми оперетковими типажами стала однією із жертв. Жертва, аякже, але мені не хотілося їм пояснювати, чому й через що, бо, власне, складно було пояснити, в який спосіб, з якою історією та ампутована держава стала жертвою. Надивився я на складне й зостався надто простим, щоб з ним упоратись.
Вранці, до новин, Елізабет і пан Матрай читали кожен окрему частину газети, Елізабет було цікаво, що тут пишуть людям, і читала вона не спогорда, а з розчуленням, по-дилетантському скомпоновані повідомлення й погано написану літературну рецензію на останній сторінці. Місцеві новини подобались їй найбільше, бо писати про церковний празник у Розенталі та присутніх на ньому достойниках їм вдавалося краще, хай дещо й мимоволі смішно, а відкриття «Міжнародної виставки деревообробної промисловості», яку тут вважали міжнародною, було їй не таким уже й нецікавим, не бракувало й кількох місіонерських ноток. Тож місіонерство, і тут також. Лише зі світом не давали вони собі ради, і Елізабет запитувала в себе, з легенькою насмішкою, яка завжди була в Тротті і яка згодом проникла і в неї, чи був якийсь сенс у тому, щоб людям тут, у цьому закутку, подавати новини у спотвореному вигляді чи не було, і чи вони б, наприклад, змінилися, якби одержували менш викривлену інформацію про події за межами країни. Мабуть, ні. Навіть Відень був для неї надзвичайно підозріле й темне місце, а оскільки вони й так недовірливі й не вірили, коли з парламенту просотувалась якась інформація і міністри виступали з заявами, може, й не варто робити їх іще недовірливішими до решти великої хитромудрої епохи, що зветься сьогоденням. Особлива ретельність простежувалась у повідомленнях про стихійні лиха та авіакатастрофи, про хвилю спеки в Італії з людськими жертвами, хоча їхній читач перебуває на бозна-якій відстані від спеки й не літає літаками, і на віддалі, хай таке порівняння й не цілком переконливе, це нагадало їй багато журналів у Парижі, які висвітлюють питання третього світу і про Болівію можуть розказати набагато більше, ніж про все, з чим зіштовхуються день у день парижани, які мотаються туди-сюди між прилеглими містечками чи banlieue й містом, дедалі виснаженіші, бо виснажена більшість із них не від страхіть десь у південноамериканських чи азійських країнах, а від власних злигоднів, дорожнечі, перевтоми й депресій, які порівняно з великими злочинами, звичайно, виглядають убогенько; втім щось злостиве, холодне чимдалі частіше з’являлося в Парижі за будь-якого прохання, навіть лише про те, як пройти, і що від того інші, які такими ще не були, також ставали дедалі злостивіші й холодніші, вони взагалі вже не зауважували. Того, що в них, навіть у Філіпові, так мізерніло чи животіло в порожніх формальностях, у деяких молодих людей ще вистачало для спалаху любові до людства, але вже не сягало сусідніх дверей, когось, хто, в сльозах чи на межі життя і смерті, йде поруч з ними вулицею. Задзвонив телефон, і вона підхопилася, але запізно зняла слухавку. Це міг бути тільки Філіп, начебто в Парижі він знав, що вона щойно про нього думала й переживала, бо весь свій запал, молодечу завзятість, агресивність і вабливість він вичерпав травневими днями 1968 року і не знав, що далі, розбитий і хворий на співчуття до самого себе, хай навіть і вже менше хворий, відколи в нього є вона.