Одного дня вона знову почала працювати, з’являтися між людьми й робити те, що робила раніше.
Не бери його, нічого не бери, долинав ніби крізь марево голос. Інколи допомагала вона собі, вдаючись до цілком примітивних міркувань, наприклад, про те, що Манес постарів би, що тоді його їй не було б достатньо, що раптовий кінець кращий, ніж повільне вмирання почуттів, а одного дня почала допомагати собі також тим, що знову зустрічалася з чоловіками, з Роже і з іншим Жан-П’єром, і з Жаном, і з Люком, і спала з деякими й годинами вислуховувала історії про проблеми і труднощі. Роже йшлося про те, що він мав зобов’язання перед старшою жінкою, яку він називав А. і яку, до того ж, ще й любив, але з іншого боку, познайомився тепер з молодшою, з Б., яка має позашлюбну доньку і яку він не може весь час мучити своїми сумнівами, але найбільше йому б хотілося втекти подалі, бо він не може зважитися, і Елізабет консультувала його обережно, бо було майже зрозуміло, що він обмірковує втечу до Елізабет, якій не дуже хотілося ставати рятівним колом, але раптом він їй зателефонував, коли вона повернулася з Африки, і сказав: ти тільки не смійся! Чи вона його чує, так, вчора, вчора він одружився, з молодшою, з Б., з тією, що з донькою, донька зіграла вирішальну роль, і вона ще того дня пішла на коктейль, на який він її запросив, познайомилася там з Б. й маленькою донькою. Роже підійшов, розпливаючись в усмішці, й потягнув її в бік, коли вона вже переручкалась з багатьма людьми, запевнив, що зателефонує їй прямо завтра, але так і не зателефонував, не зателефонував і наступного дня, і вона знову сиділа, як уже кілька років, днями перед телефоном, шукала відчайдушно пояснень і плакала без упину, а вже більше, ніж через півроку, зненацька, ще раз розплакалась, бо не могла збагнути, що хтось, до кого вона добре ставилась, просто більше не телефонує. Єдине, що вона розуміла, що А. і Б. досить рішучі жінки, оскільки не терпіли одна одної, не кажучи вже, звичайно, про третю, яка розуміла А. і розуміла Б.
Про Манеса думала вона дедалі рідше, а відтоді, коли вже більше не шукала причину його зникнення, мимохідь згадала, що він їй якось сказав, що з такими жінками як вона він ніколи не мав нічого спільного, що винний у тому, мабуть, Моріс, бо він тоді йому всі вуха проторохкотів, яка вона інтелектуалка, аж нудило, а розумні жінки для нього — не жінки, тоді він лише тому так розізлився на неї, бо вона сиділа в тому ресторані вся така мовчазна і зверхня.
Елізабет не сказала йому, через яке страшенне непорозуміння вона опинилась там того вечора, що вона була хоч і мовчазна, але в жодному разі не зверхня. І він так і не довідався, в який спосіб переплелися її прощання з Троттою, її воскресіння завдяки йому і таке слово як Золотогрод.
Цього разу вона перейшла горішньою дорогою через узгірок, хоча знову час од часу пускався дощ, і побігла вниз на стежку, яка вела до озера, але коли вийшла з лісу, побачила, що стежка безслідно обривається на галявині, і оскільки не було жодної позначки, вона повернула ліворуч, тоді праворуч і врешті пішла прямо, щоб подивитися, куди далі. Зупинилась останньої миті, бо якби, занурившись у думки, ступила ще хоч крок, то скотилася б униз, і вона обережно, стоячи на самому краї галявини, подивилась, що то за урвище, якого тут ніколи не було. Звичайно, вона відразу зрозуміла, що схил не сам обвалився, його знесли бульдозери. Було видно ще свіжу вогку землю, і перед нею розкинулось велетенське розлоге будівництво, тут, мабуть, має проходити той автобан, що про нього якось згадував пан Матрай, який уже не міг так далеко ходити, з осудом, бо мине не один рік, за типової тут млявості, коли його добудують. Вона ходила край урвища то туди, то сюди, шукала, де можна спуститись, але хай де ступала крок і пробувала сповзти вниз, не знаходила нічого, за що можна було б ухопитись, ні куща, ні дерева, тільки гола й рихла земля, вона б умить скотилася на сто метрів униз. Тоді взялась обстежувати будівельний майданчик, на якому ніхто нічого не робив, лише далеко-далеко, куди не догукаєшся, простувало двоє робітників, важко ступаючи розрихленим ґрунтом траси, і вона до них не докричалася б, щоб запитати, де тут можна спуститися і пройти до озера. Сіла край урвища й міркувала, а тоді повернулася смутна на горішню дорогу, насилу знайшовши її ледь протоптаний кінець. Тож тут не пройдеш, дорогою № 1 не пройдеш, тоді завтра вона спробує дорогою № 7 або 8, бо ж вони мали б залишити хоча б одну дорогу, принаймні, щоб можна було зійти з лісу вниз до озера. Пішла назад, вдивлялась у сонце, що раптом визирнуло з-поміж дерев, хоч і несильне, зате пекуче, і раннього пополудня, коли пан Матрай підвівся після короткого пообіднього сну і занепокоєно запитав, де вона так довго була, вона розповіла, що з горішньої дороги не можна спуститися вниз і що там будують трасу, але нікому навіть на думку не спало встановити застережний знак. Там справді небезпечно, якщо, хтось нічого не відаючи, бігтиме й гадатиме, що дорога веде вниз. Пан Матрай сказав, що це типове неподобство і що він страшенно радий, що вона повернулась. Вона, звичайно, перебільшує, заспокоїла вона пана Матрая, бо він уже почав непокоїтися, що вона так далеко ходила, задалеко як на перші дні, але вона може спробувати й іншими дорогами, сказала вона, а тоді вони пили каву в саду й розмовляли про колишні часи, здебільшого про ті, які він найкраще пам’ятав, і лише принагідно і з гумором про весільну подорож до Марокко, бо вони з пані Матрай після весілля зібрались і просто помандрували пішки через Розенталь і Любельський перевал до Бледа, і це була гарна мандрівка, хай і не подорож, а Елізабет знову заглибилась у Робертові плани, в Робертове майбутнє і принагідно думала знесилено про власні плани. З’явилась слабенька підозра. Роберт і Ліз не мають майбутнього, мають лише молодість, а майбутнього не мають. Елізабет не одержала свого майбутнього, і її батьки його теж не одержали, нічого не виходить з того майбутнього, що його обіцяють кожній молодій людині. Цього разу вона вже більше не запрошувала батька на вечерю до ресторану, або й навіть до Парижа, їй більше не хотілося показати йому Париж, бо після того, як він повідомив, що не прилетить на весілля, вона твердо знала, що батько вже ніколи нікуди не піде на вечерю і не вирушить у дорогу. Свою останню подорож він здійснив сам до Сараєва в сімдесят років.