Її щоразу більші успіхи в чоловіків були пов’язані з її дедалі більшою байдужістю, тобто тільки в попередні часи було те, що вона згодом, з усмішкою, називала періодом скорботи й печалі, бо вона ще після кожної втрати плакала і вперто нікого не хотіла, і гордо робила свою роботу, бо не могла робити нічого іншого, як працювати далі. Вона вже більше не розуміла, що такого трагічного було раніше, бо тепер вона була спокійна, врівноважена, і лише питання часу, нагоди, коли вона покладе край цим уже аж надто тривалим стосункам з Філіпом. Бо ж вона не може з доброго дива повернутися до Парижа й сказати Філіпові, хай бере свою піжаму, бритву і тих кілька книжок і зникне, бо так легко не буде, треба ще щось зробити для нього. Фрази на кшталт: ти мені непотрібний, ані ти, ані хтось інший, це ніяк не пов’язано з тобою, це пов’язано зі мною, і я не маю наміру це пояснювати! легко формулювати в думках, але не легко висловлювати вголос у Парижі. І навряд чи вона зможе сказати: мій брат одружився, і між нами більше нічого не може бути, сподіваюся, ти розумієш. Лише надію вона не могла й не хотіла плекати далі, бо якщо протягом майже тридцяти років не зустріла чоловіка, просто нікого, хто б мав для неї виняткове значення, хто б став тим неодмінним, хтось сильний, хто посвятив би її в таїнство, на яке вона чекала, хто був би справді чоловіком, а не диваком, вигнанцем, слабаком чи одним із отих, що потребують допомоги, яких повно на світі, тоді такого чоловіка взагалі немає, а поки немає цього Нового Чоловіка, можна лише приязно й добре ставитись одне до одного, якийсь час. Більше нічого не можна зробити, і найліпше, аби жінки й чоловіки трималися одне від одного подалі, не мали між собою нічого спільного, доки не знайдуть виходу із сум’яття і плутанини, із суперечливості всіх стосунків. І настане день, і з’явиться щось інше, але лише в разі виконання умов, і буде воно сильне й таємниче і матиме справді велич, щось, чому кожний знову зможе впокоритись.
Увечері після новин задзвонив телефон, і Елізабет кинулась до нього й не слухала, що пан Матрай, хитаючи головою, каже, бо те, що молоді люди нині телефонують без кінця і краю, ніщо інше як справжнісінька тобі хвороба. Філіп сказав, що вже кілька годин поспіль не може додзвонитись і що вже почав хвилюватися, а тоді розмовляли вони про те й про се, її йому саме сьогодні дуже бракує, бо сьогодні вранці вирішилося, він працюватиме асистентом у Люка, який уже береться за підготовчі роботи до свого нового фільму, і що вона на це скаже? Елізабет сказала, що це чудово, а тоді ще кілька разів, що вже бозна-відколи не чула кращої новини, і як вони це відсвяткують, разом, коли вона повернеться, а водночас думала, що все ж таки, попри її скепсис, вдалося і що йому більше щастить, ніж він думає, і вже забув, що це завдяки їй, але вона робила все, щоб він цього взагалі не помічав, і лише запитувала в себе, чому також і Філіпові не спадає нічого кращого на думку, а тільки «mon chou» або «mon poulet», бо вже кілька років поспіль вона чує одне й те саме, від Клода, від Жан-П’єра, від Жана-Марі, від Моріса, від іншого Жан-П’єра, весь час вона для них «chérie» і «mon chou». «Oui, mon chou», почула вона свою відповідь, з невеличкою ноткою злості в голосі, а тоді радісно розповідала про відпустку, як усе чудово, завтра вона йде плавати, а Філіп, вивантаживши вже свою новину, сказав, що вона має нарешті поправитись, що він хвилюється, як вона останнім часом схудла, але там, у селі, її, безумовно, добре годують, а тоді обоє сказали, отже до зустрічі, а тоді ще раз, до скорої зустрічі!
Тут, «у селі», як сказав Філіп, вони їли, а батько взагалі лише кілька шматочків шинки, трошки салату і фруктів, кисле молоко, пили молоко, але, звичайно, не прямо від корови, а з молочної крамниці. Сільського не було тут нічого, це була околиця провінційного міста, а водночас і столиці, приєднаної навіть до мережі міжнародного залізничного й повітряного сполучення завдяки одному потягові й одному літакові, яким, з незбагненних причин, через Франкфурт можна було долетіти до Лондона. Між Каринтією й Англією не було ніяких відносин, з півднем і сходом хоча б якісь не завадили, попри те на всіх рейсах не було жодного вільного місця, але англійці висідали, ймовірно, у Франкфурті, а німці у Франкфурті підсідали, бо до Каринтії прилітали лише німці, і Роберт, який літав цим літаком, був завжди єдиним пасажиром, який летів усю відстань до Клаґенфурта. Елізабет мала незручне сполучення, вона мусила пересідати у Відні, Мілані, а то й навіть у Венеції, а тоді ще кілька годин залізницею, щоб дістатися додому, і вона казала панові Матраєві: Та зрозумій же, це не бездушність, а просто страшенно важко, і я ненавиджу їздити, бо завжди мушу їздити, для мене Венеція — це не те, що Венеція для інших, для мене це тортури, вокзальна метушня і товкотнеча, а Мілан — це катастрофа, не кажучи вже про Відень, бо у Відні в міських швидкісних потягах мені ще й доводиться годинами слухати розмови, які я розумію, розмови людей, яких я цілком і повністю розумію. Набагато легше летіти з Парижа до Дакара й назад, бо не кожне слово аж так розумієш, з усіма його похідними, всіма зловживаннями, всіма фальшуваннями, всією вульгарністю. Бо де ще є люди, які розмовляють так, як пан Матрай, і як досі розмовляє Роберт, і вона затикатиме собі вуха, щоб не слухати всіх тих образ, годинами, в австрійських потягах.