За обідом вона намагалася з гумором переповідати всі ті розмови в крамницях, а тоді раптом замовкла і про жінку з крамниці канцелярських товарів не сказала ні слова. Батько хотів прилягти, а вона лиш мовила: піду все ж таки ще, хоч уже й пізно, не чекай на мене, будь ласка, на каву!
Знову пішла горішньою дорогою, нерішуче розмірковуючи, чи не спробувати їй іще раз піти однією з трьох доріг, а тоді звернула, на північ, на дорогу № 10 до замку Фалькенберґ, стежка чимдалі вужчала й темнішала, було вогко, але принаймні вона йде не в керунку озера. Перед замком, з якого вочевидь зробили готель чи будинок відпочинку, стояло багато німецьких автомобілів, а в саду, за строкатими столиками, які не пасували до замку, не було нікого, бо гості спали або поїхали на озеро, й вона сіла за один зі столиків, закурила, переконалась, чи має двадцять шилінгів з собою, бо в разі хтось прийде, вона мусить замовити каву або чай, щоб легітимізувати свою присутність за цим столом. Найбільша помилка була, мабуть, у тому, що в Нью-Йорку вона так швидко здалася, бо коли одружилася з Г’ю, вже більше не думала, що кохає Тротту і що він саме той чоловік, що треба, і цього пообіддя, з видом на ліс, вона ще востаннє подумала, що тоді, на жаль, зробила щось страшенно неправильне, їй ні за що не треба було погоджуватися на те розлучення, зважати на лист, вона мала б одразу поїхати за ним услід, бо, може, не треба було сприймати аж так серйозно того листа, який містив низку плутаних само-докорів, і що він не мав ані найменшого права втягувати її в те багно, і ще там було щось про «понад мої сили тобі це пояснювати, ти заслуговуєш на краще, бажаю тобі знайти казкового принца, а мене забути…», втім вона не дуже докладно пам’ятає текст того листа із закидами й проханням подати на розлучення, вона донині не може збагнути, що такого було понад його сили, бо ж вони так добре розумілися одне з одним. Натомість дуже добре пам’ятала, бо жила тим постійно в Нью-Йорку, а потім і не в Нью-Йорку, початок його першого листа до неї: «Uncrowned Queen of my heart!» і любила початок того листа довше за Г’ю, який, мабуть, щось не так зрозумів або знову перебував у збентеженому стані, коли влаштував з одним молодим італійцем втечу до Мексики і протягом трьох тижнів не давав нічого про себе знати, і вона від переживань ледь не вмерла. Написала йому вельми патетичного листа, що вона, звичайно, ставиться з повагою до його бажання, але не розуміє, чому всю провину він хоче взяти на себе, бо вона взагалі не бачить ніякої провини, що він завжди може розраховувати на неї і що вона готова чекати, але оскільки її лист був, мабуть, такий же плутаний, як і його, то надійшло лише коротке прохання не чекати, що він мусить самотужки пройти через кризу, що в нього тільки одне велике прохання, щоб вона йому пробачила, і друге велике, щоб подала на розлучення. Джіно дуже страждає, бо він, Г’ю, думками так далеко, завжди біля неї, і загалом цілий час тільки й думає про те, що він причина цього розриву. Чому той Джіно, якого вона бачила лише один раз, має тяжко страждати від її з Г’ю стосунків, так і зосталось назавжди загадкою, а Г’ю вкотре залишив людину сам на сам з таємницями й переживаннями, яких їй годі було збагнути, бо переживав він, у жодному разі не Джіно. З Г’ю мало б бути все дуже добре, бо лише він умів вигадувати речі, від яких в Елізабет досі приємно на душі, бо Г’ю справді був великодушний і добрий. Якось він одержав замовлення і сто доларів авансу, і на ті перші свої зароблені такі дорогі долари накупив їй стільки квітів, що не вистачило ваз і горщиків і вони плавали в умивальнику й у ванні, а до квітів дорогий парфум, велетенський флакон, Елізабет відняло мову, але не стільки від радості, скільки через те, що ще лежав неоплачений рахунок за телефон і в неї теж було сутужно з грошима, але тепер, коли вона підвелася й окинула прощальним поглядом замок, що вже не був замком, бо кельнерка не прийшла і їй не довелося пити німецьку каву, то побачила себе з велетенським оберемком квітів, стоїть і сміється крізь сльози, як у фільмі, де чоловіки закидають примадонну квітами і та знесилено падає під їхнім тягарем, і ще почула, як каже: you аге а fool, oh Hugh, ту darling, you must be crazy! Нині вже не було жодного сумніву, що про оплачений рахунок Елізабет би не пам’ятала, а пам’ятала лише про той, який узагалі не можна було оплатити, але квіти й викинуті гроші, все, що Г’ю робив без будь-якої користі, таким вона його пам’ятала, таким він жив у ній далі, возвеличеним, і він, можливо, — у Мексиці чи десь інде, де тепер модно починати «з самого, з самого початку», бо тоді так було модно — вже й не пам’ятає, коли маленька квартира була вся у квітах, а він світився весь і сказав, що «Банді» саме той парфум, який їй найкраще пасує, а думає десь у Південній Америці, а може, й знову в Нью-Йорку про щось прикре, про що вона не пам’ятає, або й про щось приємне, про якусь приємну мить, якої вона не пригадує.