Цілком і повністю погоджуюсь, сказала, всміхнувшись, Елізабет, і якби він не вбив двох людей, то ніхто б тут і не знав про його існування. В кожному разі тут, у Клагенфурті. Перші свідчення домогосподарки та інших свідків були такі скупі, що їх можна витлумачити як уперте мовчання й замовчування, й Елізабет уявила, якою стіною обгородив Рапац своє життя і що про нього навіть згодом ніхто з них нічого не розповість, бо такі люди, як Рапац дуже ретельно добирають собі персонал, а ще вона зауважила, що серед них були самі словенці, кілька хорватів, а це означало ще один захисний вал від допитливості, навіть після його смерті.
Через тиждень, хоча Елізабет планувала побути два тижні, її охопив якийсь неспокій, і щохвилини вона дедалі більше нервувалась, бо хотіла тримати себе в руках перед батьком, який констатував: тепер уже виглядаєш набагато краще. Неспокій спричинили довгі прогулянки лісом і озеро, на яке їй більше не хотілося, але цього дня вона ще раз спробувала дістатися туди через корчму Єроліча, хоч і знала, що це неможливо. Повернулась додому засмагліша, але виснажена, а тоді злукавила, що дуже втомлена, до вечері не сіла, пішла до себе в кімнату, але ще почитала пригодницький роман, власність Роберта ще зі шкільних років, до опівночі, а тоді, оскільки була впевнена, що батько вже спить, подзвонила тихенько на телефонну станцію і замовила розмову з Парижем. Через кілька хвилин її вже з’єднали, вона з полегшенням почула голос Філіпа і пошепки попросила його надіслати їй телеграму з текстом про щось дуже термінове і негайний приїзд у зв’язку з роботою. Наступного ранку надійшла телеграма з Парижа, і Елізабет вдала невдоволеність, буркнувши: і це ж треба, саме тепер, коли я щойно почала відпочивати.
Якусь мить вона стояла, втупивши очі в підлогу, бо боялася розчарувати батька, але з полегшенням констатувала відсутність будь-яких ознак суму чи пригніченості через те, що вона так швидко знову їде, мусить їхати, як він гадав, і вони відразу ж поїхали автобусом до міста купувати квиток, ні, він купить квитка і чути нічого не хоче, що Елізабет сама заплатить до Відня, бо такими подарунками, щедрими, він завжди хотів компенсувати те, що вимагав від неї за телефонні розмови, а дорогою додому знову нарікав на шалений рух на вулицях, якого Елізабет ніде не зауважувала. Вечір перед від’їздом вони провели разом у тиші, послухали вечірні новини, читали по черзі сторінки з передплаченої газети, де знову йшлося про криваву драму на ґрунті ревнощів «у», «на», «довкола» мисливського будиночка мільйонера, без жодних нових деталей. Листівки з Марокко досі не було, і вони обмінювались кількома словами або мовчали замислено, і цього вечора вже пан Матрай наполіг, щоб вона раніше пішла спати. В кімнаті, на самоті, їй не хотілось іти слухняно до ліжка, вона попорпалась у своїх речах і взялася пакувати валізи. Трохи перелякалась, коли в двері застукав батько, а тоді ввійшов, але нічого не сказав, що вона ще не в ліжку, простягнув зніяковіло конверта, поцілував її в щоку і сказав: щоб завтра не забути, трошки на дорогу, щоб мала собі на Відень.
Елізабет не могла витиснути з себе ні слова, подумала, що там знову тисяча шилінґів, щоб вона, дитина, мала що на дорогу, а тоді сказала, як завжди: дуже, дуже тобі дякую, щоб він усміхнувся і знову переконався, який він їй потрібний. Вона не відчувала провини, коли їхала вранці з батьком на вокзал, і пан Матрай знову метушливо пересвідчувався, що потяг справді від’їжджає від першого перону і справді у зазначений час, пішла наперед до кіоска, щоб купити газет, журналів і цигарок, і поверталась неквапно з тим усім до перону, де пан Матрай чекав на неї з суворим виглядом, бо він принципово наполягав, щоб бути на вокзалі раніше, а тепер їм чекати ще, на жаль, півгодини, вони стояли біля валіз і розмовляли, вона обіцяла відразу написати, сказала, що, може, у Відні зателефонує з аеропорту друзям, не важливо, пан Матрай їх і так не знає, запевнила, що вечірній рейс до Парижа їй більше подобається, ніж денний і що їй узагалі більше не цікаво дивитися на щось з літака. Нарешті прибув потяг, і вона, обнявши його, зайшла до вагона, стала біля вікна, так, батько поменшав, і лише тут, коли він не вдома і не з нею в лісі на стежці, в нього знову той такий дитинний погляд, старечий погляд літнього чоловіка, якого залишають, залишають самого, і Елізабет, хоч було вже й запізно, схотілося вийти і йому щось сказати, але що? що? не скаже ж вона йому, як сильно вона злякалась, коли прибував потяг, що вона його вже більше ніколи не побачить: одразу ж напишу, дякую за все, напишу! Всміхалась, махала і сподівалася, що цього разу потяг від’їде швидше, ніж завше, махала рукою, ніби не була у відчаї, блискуча жінка, його донька, дитина, Робертова сестра, людина, яка від’їздить, їде і їде, все далі і далі.