У Відні в аеропорті, коли механічно залагодила всі формальності, здала валізи, відразу ж подалася на паспортний контроль, бо там саме нікого не було в черзі. Поміркувала, чи не піднятися нагору до ресторану, але зупинилася врешті на безвідрадному кафе, просторому приміщенні з пластиковими столиками, за якими сиділи й чекали втомлені люди. Випивши першу каву, яка вже, на жаль, не була віденською кавою, взялася гортати телефонного записника. Може, зателефонувати Альтенвюлам або Ґольдманам, ні, і з тими, і з тими останнім часом щось не те, сиділа, гортала й гортала, може, Йорданам чи Мартінові або Алексові… Ні, взагалі немає жодного сенсу, бо в місті, мабуть, узагалі нікого немає, наприкінці липня.
Якийсь чоловік уже вдруге чи втретє пройшов повз її столик і повернувся назад, і оскільки вона мимоволі обернулась і глянула на нього, він знову повернувся і ввічливо й незграбно запитав: вибачте, ви Елізабет Матрай? Оскільки вона втупилась у нього й не відповідала, він повторив: вибачте, ви мене, мабуть, уже не пам’ятаєте.
Чоловік її років, але видавався молодшим, хоча загалом усі чоловіки видавались їй старшими в цьому віці, і розмовляв він тією твердою німецькою, знайомою їй німецькою, тільки що вона не могла збагнути, що такого знайомого було в тій мові, звідки він її знає і чи знає вона його. Вона зробила обережний жест, він сів, і тієї ж миті вона згадала, та це ж той двоюрідний брат Тротти, Бранко, один із тих, що залишились у Югославії, син чи внук селян чи гендлярів, чи, може, вони смажили й продавали каштани? З того Сиполя, що його вже більше не було, і оскільки цей Бранко там навряд чи може мешкати, вона несміливо запитала. Тож він мешкає в Любляні. Він замовив собі також каву, а вона не знала, про що з ним розмовляти, бо про смерть свого кузена він, мабуть, уже давно все знає, стільки років минуло. Слухала неуважно і ще раз почула, як він, напружуючись, сказав щось про Любляну і що має візу й летить до Москви. А тоді сказав, але вже без напруження і швидко, й вона здивовано підвела погляд: Я довго чекав. Дуже довго. Але довкола вас завжди було так багато людей. Тобто, ви завжди були такі зайняті, і довкола вас завжди було так багато людей. Вона відповіла весело: Справді? Так багато людей? Він додав без будь-якого зв’язку: Рік тому я одружився, так, там за кордоном, і маю сина, йому два місяці. Вона поклала цигарку на тарілочку й мовила щиро: дуже рада за вас. Але щось видалося їй дивним, і вона уважніше глянула на нього, він мав уже кілька сивих волосинок на скронях. Так пізно, тобто, ви щойно тепер одружились? Це мало бути цілком звичне запитання, воно так і прозвучало. Так, мовив він, а тоді глянув їй пильно в очі: Довкола вас завжди було так багато людей. Одного разу я бачив вас у Відні, а тоді зустрів з кузеном у Парижі, і ви, без сумніву, знаєте все, але відтоді я про вас більше нічого не чув. Навіть не знаю, чи знаєте ви щось про мене і Франца Йозефа, ми були не просто родичами, це було щось більше, тільки я більше нічого не міг зробити, і ми зосталися вдома.
Елізабет мовила тихо: так було, мабуть, краще, але ви ще кажете «вдома», тож дім ще існує. Чоловік сказав: Франц Йозеф був у Парижі не вдома та зрештою й у Відні не був, без сумніву, бо від нього часто можна було почути парадоксальні речі, найчастіше він любив повторювати, що він екстериторіальний. Вам нема чого сумувати, йому ніхто не зміг би допомогти. Він підвівся, бо оголосили його рейс, прислухався нерішуче до голосу з динаміка, так, рейс до Москви, не чекав, що вона простягне йому руку, а лишень тихо і швидко сказав, уже йдучи: хай береже вас Господь. Вона дивилася йому вслід, у неї не вийшло сказати «до побачення», сиділа збентежена й запізно помітила, що цигарка зотліла на попіл і впала з тарілочки розжареним кінцем на пластиковий столик, Елізабет обпалила собі пальці, бо не знала, як інакше загасити цигарку на цьому громадському столику. В неї в голові панував безлад, бо вона не розуміла, що він хотів сказати, твердячи про так багато людей, і чому він так часто це повторював. Оголосили посадку на інший рейс, знову трьома мовами, а тоді вона перелякано почула інший голос, знову з динаміка, не оголошення на посадку, а ввічливе монотонне повідомлення, що з технічних причин рейс на Москву затримується за попередньою інформацією на дві години, пасажирів до Москви просять… Коли він повернувся, вона вже підвелася, бо спиною відчула, що він повертається, ще навіть не почувши кроків, і обернулась, вони стояли й дивились одне на одного. Він дбайливо, тоді дедалі міцніше стиснув її худі, аж занадто витончені руки своїми важкими руками. Обоє ніяково час од часу всміхались і не казали ні слова. Вона не запитувала в нього, чому він летить до Москви і що він там загубив, а він не запитував у неї, чи живе вона ще в Парижі і що вона там забула. Лише дивились одне одному в очі, і в очах проступала світла-світла блакить, а коли не всміхались, блакить темніла. Він, дякувати Богові, не казав більше ні слова про те, що довкола неї було так багато людей, а вона забула всіх тих багатьох людей у своєму житті, людей у цьому аеропорті і в цьому невтішному буфеті. Лише час минав так швидко, як ще ніколи в житті, і їй раптом здалося, що вона непритомніє, і водночас вона відчула, що він, хоч і набагато сильніший, почав бліднути і що йому також стає зле в такій несамовитій напрузі, в такому тяжінні. Тієї миті оголосили рейс на Париж, і вона легенько, наче позбавляючись несамовитих мук, вивільнила руки з його рук. І попрямувала як хтось, хто собі все до деталей закарбував у пам’яті, в керунку скляних дверей, куди їй треба було йти, а у вухах тільки й відлунювало «gate number» та «gate number», наче було так важливо на тому зосередитись. Він поволі пішов за нею до скляних дверей, що стануть між ними стіною, й вона боялась, що він хоче їй щось сказати, але він лише зупинивсь, витягнув маленького записничка й ручку, вирвав аркушик, написав щось на ньому навстоячки і склав його вчетверо. Вона досі боялась, що щось може зруйнуватись, і глянула пильно на нього, сподіваючись, що він не написав їй свою адресу в Любляні чи в Москві, але він дивився на неї доволі спокійним поглядом, уже без того болю й тієї блідості на обличчі, й запхав їй складеного аркушика до кишені плаща. Вона обернулась і попрямувала через автоматичні двері.