Так от – багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та, бачите, зараз пів на п'яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там – товариш Жучок № 2, а це значить… проте коли ви партійний, то ви самі знаєте, що це значить.
Вона написала так:
«Товаришу Миколо[39]. Ви, здається, післязавтра будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось махновщина, треба поагітувати. Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскільки диктатура наша… Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним привітом. Жучок».
Але вона сьогодні не поїхала, і ми ще побачимось.
Побачились от де.
Уявіть – порожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять. Це муралі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде в полки, в подиви.
Це бурса революції.
…Було зоряно, а потім стало темно – пройшли хмари.
…Побігла мжичка.
Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.
Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.
– Товаришу, не мішайте спати!
…Мовчанка.
Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву – іти на Москву, на північ від ворожих рейдів.
– Товаришу, не мішайте спати.
Мовчанка.
…Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.
Вона підійшла до мене.
– Ходімте!
Я здивовано подивився на неї.
…Вийшли на ґанок.
Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.
– Ви плакали?
– Так!..
І засміялась:
– Мені трішки соромно… знаєте… буває.
І розказала.
Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно й буває не буває:
– Дзуськи!
Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря – повісив на ліхтарі козак.
Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко. Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.
…Я згадав сніговий степ.
…Ішла мжичка.
…Була одна сіра дорога й темні силуети будівель.
А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг – це без сумніву. А чий? – Ви подумайте.
…Товариш Жучок № 2, № З, № 4, і не знаю, ще скільки є.
Товариш Жучок № 1 нема.
Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.
Зник товариш Жучок.
…Ходить «кіт у чоботях» по бур'янах революції, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.
Так: – піп охрестив Гапка[40].
Ми назвали – товариш Жучок.
А історія назве – «кіт у чоботях».
Кіт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно.
Все.
ЮРКО
На Донеччині – завод.
Уночі над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку – тоді в посьолку сниться…
На нічній зміні були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри[41], юрта, за юртою тайга – холодна, в снігах: бори, бори, і нема їм краю.
Був Перекоп; а після Перекопу Юрко сказав:
– Або в завод, або за кордон революцію робити.
Послали в завод.
Уночі над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з півночі – відходять до моря, коли зі сходу – на запорізький степ.
…Цех. Вийшли. Пізно.
Мовчазно шуміли машини в таємнім напруженні. Зникали постаті за машинами: носили залізо. З гасом стояв дух заводської ночі – глибокої, як море біля японського берега.
Ішли: Юрко, Остап – люди однакові, люди різні[42].
Над посьолком люкс, над заводом ніч. Що думає ніч?
Остап брав великі кроки, Юрко відставав. Дивився на саженну постать Остапову…
– …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, і залізеш у кривду. А чоловік я темний, хоч і пролетаріат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нічого не імію. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.
…Одчинить двері Наталка, трішки заспана, теплий жіночий дух від неї. У неї ноги трішки колесом і, як у молоденької дівчини, зітхання.
– …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досі не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совітів. Більшовиків подавай – і квит.
Юркові було образливо, а Остап говорив: