Наталя Миколаївна читає історію: – Поляки гнітили український народ.
Дітвора до хлопчиська:
– Стасику! А ти ж полячок!
– Бережись, Стасику, задавимо тебе вночі.
І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть:
– Навіщо ж ви так говорите?
– Боже мій, нас так учили в прогімназії.
А то ще буває з Богом. Діти:
– Ми в класі в Бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми самі бачили.
І ще:
– Наталю Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли?
– Ах, діти, ікон уже в класі не можна вішати: наробраз не дозволяє.
…Давно це: до Наталі Миколаївни з'їжджались із сусідніх сіл учителі, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху.
Вечір. У кімнаті самогонний апарат. Нестір:
– Ну, вже завтра об'язательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо.
– Купіть, Несторе!
…Налили по рюмці. Випили… Темніє… І знову надворі фуга.
…А сосни гудуть – гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
…Хуртовина. Вітри.
Ох, ви, сосни мої – азіятський край!
СОЛОНСЬКИЙ ЯР
І
До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями – і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр – природна фортеця.
– Солонські острожники казали:
– Є Холодний Яр, це – Солонський Яр… Атож…
А в Млинківській волості скаржилися:
– І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
– Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…
…Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.
Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».
…Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків- перехиляється на ділянку молодняку.
…У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно.
Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу.
– Ну, що? І сьогодні обібрано кого?
– Аякже: Матвія Юхименка.
Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:
– Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують.
У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолі:
– От напасть… Прийдеться воювати.
Згодились.
– Дивіться, вам видніше… А що напасть – то правда.
Але Савчин сусіда попередив:
– Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то… може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка.
…А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:
– Така йому фортуна: плохий буде – хай головує, а зачепить – лихо буде…
Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід.
…Пахло дубовим молодняком.
II
«…Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз'їздах».
Такий папірець від повітового військового комісара.
Савко подумав: «Дійсно пора».
Зібрав міліціонерів:
– Гайда!
Міліціонери – старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий міліціонер, старшина, каже:
– А що, того… можна буде в Солонівці самогону… Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть.
…Скоро в'їхали в ліс.
Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит.
Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.
– Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
– Це кого? Солончан?
– Авжеж!
Савко сказав:
– Наказ єсть з уїзду. Ніззя.