Пішли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
…В Раді повно народу.
Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:
– Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.
– Чому це?
Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
– Тут вони.
– Хто це?
– Та солончани ж, голохвастівці.
Вдарив себе Савко по потилиці:
– Так он воно чого ніхто не визнає!
Покликав рудого міліціонера:
– Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.
Похитав головою рудий:
– Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.
Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг. Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.
Грає сонце в горщиках, і весело виблискують тори гончарського добра.
А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре – до коней пішли.
Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс.
– Гай, держи!
Савко націлився й вистрілив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.
Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера – й гайда за солончанами.
…Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.
Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.
Десь кричала перекупка:
– Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!
IV
…Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.
…Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…
…Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:
– Втекли!
В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був. мов та цибуля.
Втирав хусткою піт.
– Повернемо, мабуть, додому, чи що?
– Ні! Гайда на Солонський Яр.
– Та чого ж ми поїдемо?
– А того, що треба видивитись, осточортіли вже.
Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий.
Поїхали. За півверстви зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село – усе ховалося в зеленій тиші.
Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.[62]
…Казав міліціонер:
– А може б, помирилися… Слиш, Савко?
– Ніззя…
– А то, їй-богу, могорич запили б…
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.
Коні рвонулись і кинулися з лісу.
Засвистів вітер.
Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.
Рудий міліціонер зупинив коня:
– Братці, не бийте!
Але Савко розумів, що йому милостй не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.
– Цок! Цок! Цок!
Іще далеко позаду солончани, але Савкові треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.
– Цок! Цок! Цок!
Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева…[63]
…Свистить вітер.
…Нарешті Савко вискочив у поле.
На заході жевріло[64] небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами.
Знову гримнув випал – то вискочила на узлісся ватага солончан.
Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.
Захропла.
Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.
Тоді Савко рачки поліз до Млинків.
Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати.
Ускочивши у двір, він заліз під комору…
…Скоро в дворі були й солончани.
…Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
Голохвастівці витягли з хати хазяїна:
– Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався? '
– Та я ж… їй-богу… Свиснув чмілем у повітря нагай.