Хазяїн заплакав і вказав на комору.
Заревли солончани, оточили будівлю.
Гей, ти! Чого перелякався – вилазь!
І наставили під комору одрізи.
…Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову.
Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.
Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс.
…Млинки мовчали.
…За вітряками голохвастівці зупинились;
– Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!
…А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні півні.
…На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни.
Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці.
– Рятуйте! Рятуйте!
…А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.
…Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром.
І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни, і гостро пахло дубовим молодняком.
СИЛУЕТИ
Дядя Варфоломій прийшов на далеку закутну станцію в ортечека[65] й чекав на потяг. На станції було порожньо, майже нікого: дві-три фігури в постолах, і було прокисло. В залі першої-другої класи буфет: дві-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кімнаті ортечека шипів блідо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутій станції. І от станцію так далеко закинуло, що тільки скажеш – «дивно!». Навіть повітовий город[66] прокидається, насторожився, а тут і досі в «мужській уборній» лежить огризок сосиски й ручка від кулемета «Махіm». Але саме ця-то станція й ворушила своєю приступністю почуття рішучого задоволення. Тому: тут було тихо, радісно, лише зрідка сторож Матвій збентежить спокій перону різкими дзвонами на повістку. Потім удари одлунають – і знову тихо. Дядя Варфоломій вийняв з кишені телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: «Їдьте. Згодний». Це значить, Стефан поведе наступ на Вероніку. І слід: на то він і брат. Не можна ж її залишити в такім становищі. І тут же дядя Варфоломій подумав: «Чудово! Божественно! Приїде – курочок розведе!» А потім ще подумав[67]: «А літа вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта життєйська».
Нарешті потяг подали. Тоді Варфоломій забрав клунок і вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу[68], за таку дорогу остаточно розболиться тіло. Потяг летить за гори, за ліси, на північ. Дядя Варфоломій дрімає. І сниться йому це:
…Стефан. Дема. Вероніка. Вероніка кричить. Вероніка в кучеряшках[69] і так нагадує строкатий плакат, ніби він висить на перших громах повстання.
«…Ну добре! Коли тобі так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…»
…Дядя Варфоломій хвилюється:
– …Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати.
Замовкла.
– …А тепер я тобі скажу. Приїжджає в наш город, провінціальний, так сказать… Ми ж люди темні, провінціальні, так сказать (іронія)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейківський губерніяльний секретар і кричить на всю горлянку:
«Што тут розвєшалі разних Мазепов да Коцюбінскіх!» І що ти йому на це скажеш? Ну?
Тоді Вероніка кричить, що Коцюбинський – син Михайла – живе у Відні й більшовик, і, як резонно замічає Стефан, Вероніка нічого не доказує.
Дядя Варфоломій тріумфує.
І розказує ще про другого, «оні, так сказать» – Проєхал двєсті вьорст по Українє і не нашол мови, но зато, правда, нашол українскіє настроєнія.
– Ага! Ага!
Дядя Варфоломій ще тріумфує. А на мольберт прорвалось анемічне проміння й тускло пішло до дверей. З вулиці запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцію. Дема надхненно дивиться на небо, відкіля прорвалось сонце.
Стефан сказав:
– І все-таки я за Вероніку.
Дядя Варфоломій розмахує руками. Подається корпусом:
– О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тоді Стефан ще каже:
– Ви, дядю, вчитель гімназії, і я уявляю, що є ваші учні – мабуть, безпросвітна тупість. Ви не ображайтесь, бо я звик агітувати в фабричній авдиторії. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речі? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг між вашим політиканством і автором «Він іде»?
Дядя Варфоломій хвилюється:
– Софістика! Софістика!
А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
– А ти б чого хотів?
– Як чого?
– Якого хвістика?
Христина сива бабуся й мудрих слів не розуміє.
Тоді, звичайно, тріумфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і – бац! – побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже додому, на заняття.