А в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина[71]. Вероніка перейшла на другу квартиру – і бабуся перейшла. Тепер Христина каже:
– Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане?
Стефан мовчить…
…Дядя Варфоломій ще полоскотав:
– Ах ти, ячейко!
Потім дядя Варфоломій сказав до Стефана:
– Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?
Тоді йшла весна.
Зачалась дико, божевільне, надзвичайно – пожарами. З далеких курганів республіки на лоні сизої безвісти палахтіли заграви, а потім небо тануло і по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночі клекотіли, кипіли й зачаровано блукали по кварталах. Іноді приходили неясні сни. На прозорій, чистій блакиті зорі творили нечувану загірну симфонію.
…І от сидить Вероніка й робітниця Христина. А от з книги дум народніх: прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселі. Забармашить земля. І як музика польових просторів, ллється ця надзвичайна агітація. Ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця.
– …Слава в верхів'ях революції і на землі радість.
…Отже, сидить Вероніка, а Христина підбирає своє сиве волосся. І каже Христина:
– …Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нікоторої правди? Буржуй ти – і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.
…Вероніка сидить, нахиливши голову.
На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із слобожанських степів, що оточили город. Весна.
І лише сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян вечірню молитву, і каже слово «о полку» людяности: за морями, за лісами, за широкими тривожними ланами лежать золоті піски, і блукають там отари здійснених бажань, і чути вже шум – то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою:
– Чи скоро, горлице? І розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість. Боян змовк…Вероніка сказала:
– Бабусю, мені хочеться ласкати ваше сиве волосся,
Христина сказала:
– Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім? Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Вероніка сіла біля Христини й перебирала її сиве волосся.
– …Знаєте, колись у дитинстві в моєї мами були обмороки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілось її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї, і так щільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись як одно тіло… І от приходив доктор, мама була мертва, бліда, як смерть, і її одкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. І тоді, знаєте, мені було легше. Це радість терпіння, бабусю!
Змовкла й ще сказала:
– Це радість терпіння, бабусю.
…На Полярних Посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. В кімнаті вогко, жевріє каганець.
…І в цей час на другому кінці города за рікою Дема стоїть біля мольберта, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку «Дайош» раз у раз одчиняються двері і випускають, і випускають[72] «безпокойних і іних».
Дема знову підходить до мольберта і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: «Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фахівець». – «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався й ліг спати. Спить.
…Стефан, як і завжди після роботи, спокійно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихі розумні очі, як в оленя, уважно дивляться крізь окуляри.
– …Демо, покинь! Лягай спати.
– Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от – мої пензлі лежать.
Стефан усміхнувся:
– Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тоді Дема кидається до столу й жагуче говорить:
– Образливо оце; от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл…
– Дякую за комплімент!
– Дякуй – не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети. Що це?
Стефан ще усміхається, підводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.
– …Я, Демо, бувший математик, фізик, і я знаю, скажемо, ціну Декартовій системі координатів… Лягай спати. Я теж утомився.