…Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали поодинці у вогких масивах весняної ночі.
– …Слава в верхів'ях революції і
на землі радість.
…Гряде весна. І повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.
Дядя Варфоломій пішов у город.
…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів, про шахи: королю мат! про смерть! Іще розказував з Кіплінга, з індійського життя чудову казку: «Рікі-Тікі-Таві». Дема пішов. За стіною хтось уїдливо-одноманітно повторював:
– Суб'єкт в об'єкті.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полісся. Аd Ііtteram.
…А вчора прийшов з Полярних Посьолків, був на заводі Стругаль і Ко. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук.
– …Вероніка не приходила?
– Ні! – це Дема.
– Варфоломій казав, що бачив її.
…Дема стоїть біля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тільки лінії». Більш нічого. «Тільки лінії».
…Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефанові про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Вероніка йшла з парткому. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню. Радість так лоскотала, що прямо – чорт! Вероніка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала…
«Ну, не кажи». І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Вероніка сказала: «Не вік дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина».
Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів:
«Вероніка жона». І згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…
…Це було вчора…
…А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно.
– Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюста Артема по пустельній доріжці саду. Покликав:
– Вероніко!
– Я.
Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах, і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолі.
Синій весняний вечір танув.
– …Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?
Сказала, хворобливо усміхнувшись:
– По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
– Ну, як, говорила з ним?
– Знаю.
– Що ж ти?
– Нічого!
Стефан сказав:
– Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.
– Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
– В ролі страдниці?
– Так.
Хотів переконати, говорив, переконуючи, агітаційне:
– Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого в робітників антагонізм – до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: «Я – інтелігент», працюй щиро, і маса буде поважати тебе.
Вероніка зітхнула і сказала:
– Стефане! Це риторика, фразерство. – І тут же скинулась: – Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але різні доріжки. Я йду по цій, ти по тій – десь зійдуться.
– Вероніко…
– Ні, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?
…Стефан вийшов. Вероніка сіла й дивилась на портрет Мікель-Анджело. Прийшов Дема. І чути було, як ростуть дні, і хотілось слухати вітру.
…А вітер на арфі грав, як у книзі «Золотий гомін». За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз.
Дема сказав:
– Коли я намалюю цю велику річ, у якій відчуваю «сьогодні»? Як легко було писати картину на тему «повстання».
Стефан сказав:
– Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято.
Вероніка сказала:
– Демо! Ти митець революції, а от «сьогодні» ти й не напишеш, тому що «сьогодні» є зовсім не те, що каже Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння. Зрозумієш – напишеш.
Стефан сказав:
– Це патетика. Це твої босі ноги в калошах, Вероніко!
– Може.
…Розмову кинули – увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Він остаточно був радий, що нарешті й Вероніка тут, бо завтра якраз іде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував.
…Дядя Варфоломій говорив:
– Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все «благонадьожно». Більше. Скажу по щирості – матеріялізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріялізмі. Якась пошесть. Підеш у гімназію – матеріялізм. Підеш у просвіту – матеріялізм. Навіть в автокефалії про матеріялізм чуєш, словом, цілком «благонадьожно»… А наша, так сказать, генерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських, Петлюр та інших – цих, знаєте, елегантних панів та паничок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дінуться – Бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріялом для археологів… Їдемо, Вероніко – цілком «благонадьожно».