І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок: «Гарно б завести!.. І вся ця суєта житейська… Охо-хо! Позіхнув і ретельно перехрестив уста.
Тоді Вероніка сказала:
– Демо, сюди не заходила Христина?
– Ні.
– Ну, так мені треба йти. Сьогодні на Поярних Посьолках спектакль.
Дядя Варфоломій скинувся; щось закричав, заверещав.
Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! І рішили йти з нею.
…Вийшли всі на ґанок. Небо відходило в даль. Зорі творили нечувану загірну симфонію. Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні – з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
…З города сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло[73] цедрою з лимона. В далині густо розкидані були заводські огні. Дема творив сентименти:
– Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дівчинка, і. я бачу народження нового життя.
…Вероніка мовчала.
Тоді промовив Стефан:
– Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа.
Близько підійшла, подивилась в очі й тихо, але чітко й суворо сказала:
– Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись.
Стефан подумав і кинув:
– Добре. Але скажи мені: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
Вероніка сказала:
– Чула.
…Підійшов Дема.
– Про що ви говорите?
Стефан:
– Про цінності: Евклідову на площині і Лобачевського на сферичній поверхні.
– Ну, це не про мене писано.
…Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій. Десь чиркнув сірник – у весняній ночі стояли два цигаркові огники. Далеко на Поярних Посьолках співали дівчата.
Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народніх: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця:
– Слава в верхів'ях революції і на землі радість! І чути ще боянову молитву під тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму. Стоїть чітка віфлеємська зоря. Боян дивиться в даль і тихо каже: «… твоє життя, ти, твої руки, твій кожний день – це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» І пише діва – жіночий ватажок – наказ. І, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, і, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, і вона не може погасити пожар своєї творчости.
– Слава в верхів'ях революції і на землі радість! Боян сказав: «Можна згоріти, як свічка перед образом моєї мадонни Христини». Але не втихала боянова молитва під тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму.
…Сказав дядя Варфоломій:
– Стефане, йди сюди.
Підійшов.
– Ну, говори по правді: вламав?
Стефан нічого не відповів, одійшов і сів на кайору.
…Сплеснули весла.
…Стояла тиха вогка темрява, і вабили полярські огні, і брів зелений запах із слобожанських безкраїх степів.
…Сплеснули весла.
Дядя Варфоломій подумав не то з іронією, не то так:
– Ячейка!
Потім подумав про потяг, про закинуту станцію, ортечека і про далекого знайомого з ортечека.
Потім дядя Варфоломій уважно дивився в синяву запашної ночі. Туди, де стояли полярські огні, де маячіла кайора й силуети цих чудних, невідомих людей.
ШЛЯХЕТНЕ ГНІЗДО
Найзвичайнісінька баба, але її звуть бабушкою, діда – дєдушкою. Бабушці – шістдесят шість, вона жлукто з жаром, від неї вогка білизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сіль, тому й у дєдушки широкі суворі брови нависли, чорні – йому сімдесят, а волосся на голові, як пух з трусика для касторового капелюшка – сивий-сивий.
Дєдушка – патріярх і тепер: правнучата, внучата, діти – всі вкупі, шістдесят десятин не поділені, тридцять одібрав ревко – це так ревком, а потім прийшов виконком, а землі все-таки не повернули…