…Пауза.
Потім додав ще:
– Християни мають своє євангеліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю…чого ти не була… моя.
І знову впали вії.
Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.
…А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки:
– Чи-чи!
– Кра! Кра!
Біля етажерки лежала сосна – поруділа, а гірські трави зів'яли. Все так пахло сосною.
Коли стемніло, запалила свічку.
Розтаборилась півтемрява.
Теж зів'яла.
Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
– Ну що, як?
Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.
А за вікном по станції урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії.
Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крови, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем.
Стіни дивились сіро й похмуро. Вадим догоряв. Кімнату наповнювали хрипи.
Здавалось, десь булькає вода.
Було болотно.
Марія дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
…Уночі Вадим почав ловити руками повітря.
Марія підійшла до ліжка.
І побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподівано рвонувся й одкинув голову.
Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати – і не може.
Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала:
– По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою.
Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила…
…Те, що вона промовила, здавила тиша.
…І тиша запахла сосною.
Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла.
Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ на схід.
Скоро заметушилось повітря, з моря джигітували солоні вітри.
В синій ночі не було видно, як летіли гори.
Тільки сивий Ельбрус велетнем маячів праворуч.
Марія йшла на схід.
Кавказ мовчав у гірській задумі.
На далекій цегельні скликали нічну зміну:
– Гу-у!
ЧУМАКІВСЬКА КОМУНА
І
Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось.
Осіло.
Коли летять буйні, арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечері п'є чай з блискучого самовара.
Увечері в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар:
– Ш-ш!
І зимою: – Ш-ш!
І літом: – Ш-ш!
І восени: – Ш-ш!
Це тиха надмрійна пісня обивательського щастя. А апогей його – канарейка в клітці.
…Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі.
…Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалійний сон старосвітського галантерейного життя.
Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель – блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський.
І каже він, зідхаючи:
– Да, шерочко.
…Коли злізти на гору, там манастир. Покрівський зветься, а не долізти до манастиря – Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імені Василя Чумака.
Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.
II
Біля воріт написано: «В сєм домє прожіваєт дворянін Гараєм».
…А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій[83] деклямує з Чумака:
Безнадійно. Є надія: ось, на цьому бруку.
Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.
Біля комуни проходять і тіні минулого – черниці чорні[84].
Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.
Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок.
…До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму – недалеко яма, куди черниці скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.
Підходить товаришка Валентина – високолоба[85].
Валентина заїкається до Варвари:
– Ви пппрро це вже ка-а-зали.
А Варвара буркотить:
– Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить.
Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.
Отже, в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же, З) Мура[86], 4) Йосип Гордієнко – безпартійний[87]. Здається, всі.
Проте забув: коли теплінь, а в манастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніяльного міста. Зимою сторонніх мало.