– А ще комунія… Тьху!
А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі.
…Д'ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
V
П'ятий розділ пишу, заплющивши очі:
…Жила-була велика імперія – дроти, ліси, тракти. Сходились тракти, були станції, були допотопні наглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь у гущавині, дзвоники – це дрижула, поштові коні. Раптом дзвоники стихають – це злодії… А потім посунули стовпи, за стовпами – шинки… А от іде до царя хохол із скаргою[97]; узяв квач, уквачив… А далі ще станція, а за нею корчма… за лісами оселі, за оселями туман… І знову чути дзвоники…
…Це ж до чого? – Так собі.
…А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комуністів хазяйствечком обзавівся й будиночок збудував.
…«Е-е-ех, мамочко, заміж хочеться».
…Поле, поле й оберемки з сонця.
Пролітає весна, іде літо.
Комуна живе так: о 4 годині вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе.
А втім, високолоба Валентина рідко буває вдома: на коростивих клячах через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії – агітувати, організовувати, інспектувати, інструктувати й ще «вати» й «вати».
Високолоба Валентина – завжінвідділом повпаркому.
Іванов каже:
– І в Пітері б згодилась.
А Мура каже з апломбом:
– Пітер – цитаделя революції, й форт його – Кронштадт.
…А Же ще не прийшла, замість чорної дошки[98] комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
Мура зазначає:
– Так і треба. Буде знати, сволочишка. В комуні «сволочишка» – слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: «человєці в благоволєнії».
…Коли всі сходяться – гармидер.
Мура кричить:
– Ан-дре!
…А от про телефон так і забув сказати: в комуні є телефонний апарат без дроту.
Андрій підскакує до телефону, бере трубку і – Агов!
Мура з апломбом:
– Не агов, а альо!
Всі:
– Ша!
– Ша!
…Тиша.
Андрій голосно:
– Агов!
Комуна:
– Агов!
Потім від телефону урочисто-надхненна промова:
– Ша. Перекличка йде по соціалістичній федеративній радянській республіці… Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського лихоліття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує в усі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!
В комуні крик:
– Слава!
– Слава!
Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента й заводить:
– Чуєш, сурми заграли.
– Слава! Слава!
…А потім сідають пити чай.
…Манастирський годинник.
– Бов! Бов!
Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи.
Ой буде горобина ніч! Буде!
…Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок – він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію «громовиця».
…Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях.
Же:
– Іване! Подивись – гроза.
– Не мішай, Же.
Мура надхненно:
– Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б молонню послала сюди.
…А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі.
Же язвить:
– Товаришу Йосипе. Відкіля це: «гонителі земства й анібали лібералізму»?
Гордієнко спокійно відповідає:
– Здається, записано…[99] … Це з книги «за 12 лет» Вл. Ільїна[100], видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157.
Іще говорить спокійно:
– Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель і Ернст Мах» – є розділ теж із книги Леніна «Матеріялізм і емпіріокритицизм», Держ. видав. 1920 р. Або, скажімо, передмова до третього видання «Анти-Дюрінг» написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження.
Кімната не витримала – регіт.
Гордієнко спокійно п'є чай.
…Гроза йде.