— Добре, дідьо! Я все зроблю, як ти велів!..
Святобор пробрався поміж трупами, вистрибом побіг крутою стежечкою і скоро зник за деревами. Глиця довго проводжав його засмученим поглядом.
Добре малій дитині, вона швидко забуває горе. Мати вмерла, та знайшлася жива душа, що пригріла, і горе розвіюється, мов туман під сонцем… А може, й краще, що так воно ведеться!..
Сонце схилялося до краю лісу, небо потроху темніло, наливалося густою синявою. Скоро вечір, чи встигне хлопчина повернутися до темноти…
Глиця неспокійно поворушився на камені, встав. Може, не слід було одпускати Святобора одного. Краще б сам як-небудь доплентався, а то — одведи, Світовиде! — ще якась звірина схопить дитину…
Тамуючи хвилювання і тривогу, вояк рушив поміж трупами, розглядаючи мертві обличчя ворогів і яровитів. Всі вони вже заспокоїлися, облишили земні турботи… Ось духовид! Козарська рогатина пронизала його наскрізь. Чи противився б він словам Глиці про єднання яровитів тепер?
Мертві вуста нерозумного жерця мовчать, тьмяні очі загадково дивляться в небо. Духовиду байдуже тепер до справ синів Ведмедя чи ворогів! Так, йому байдуже… Але Глиці не байдуже! Треба облишити мертвих і шукати живих…
Вояк зняв з убитого козара сагайдак зі стрілами, причепив собі до пояса. Згодиться! Потім він знову почав обходити галявину, розглядаючи побитих, сподіваючись знайти кого-небудь живого серед яровитів. Даремна надія! Лише смерть та чорні гави над галявиною…
Сонце зникло за лісом. Обрій налився рум’янцем. Стіна дубів і сосен нахмурилася, глухо зашуміла. Глиця, сам не свій од тривоги, пошкутильгав по стежечці в напрямі городища…
Та не встиг він проминути валуни, як з лісу пролунали слабкі крики Святобора. А вслід за тим постать хлопчика виринула з-за дубів. Глиця радісно скрикнув, заспішив йому назустріч. Слава тобі, Світовиде, хлопчик живий і неушкоджений!..
Святобор наблизився до вояка, важко дихаючи, зупинився. Він був з голови до ніг обвішаний торбами. Глиця обняв малого, поцілував його в чоло. Потім полегшено присів на камені, допомагаючи звільнитися Святобору від важкої ноші.
— В городищі нікого нема, — сумно сказав хлопець. — Там страшно… Я знайшов два коржі, рибу і… ось… м’ясо…
— Гаразд, гаразд, — погладив його по голові Глиця. — Ти справжній вояк, синку… А тепер нам пора. Бачиш — у тій стороні заходить сонце?! Там тече велика річка, Славута… Будемо пробиратися туди. Може, зустрінемо людей, яровитів. Наступає ніч, йди за мною, не загубись…
— Я не одстану, дідьо, — запевнив Святобор.
Рушили. Спереду йшов Глиця, з мукою і великим зусиллям долаючи кожен крок, а позаду, сторожко озираючись, дріботів маленькими ноженятами хоробрий хлопчик-яровит з роду Ведмедя.
Над лісом впала пітьма. В гущавині ухнув сич, десь тоскно завили вовки. На небі замерехтіли ясні зірки.
Глиця проминув жертовник, де ще тліли жарини під ідолом Ведмедя, поволі вибрався на глиняну кручу, повернувся обличчям до вже невидимої галявини.
«Прощай, рідне городище. Йду шукати кращої долі для яровитів. Не я — так оцей хлопчина побачить її… а не він, то діти чи внуки його…»
З полудня налетів вітер, дихнув теплим повітрям. Воно пахло димом згарищ. Верховіття дерев глухо загули, починаючи свою віковічну таємну пісню. Темні чагарі зімкнулися, ховаючи в рятівній гущавині дві постаті — одну високу, другу маленьку…
3
Глупа ніч застала Глицю і Святобора далеко в гущавині, серед глибокої долини. Вояк вже зовсім знесилився і далі йти не міг. Він скинув з плеча торби з начинням, сів на стовбур поваленого бурею дерева, з полегкістю зітхнув.
— Будемо спочивати, синку. Я більше не можу йти…
- І я… хочу спати, — винувато прошепотів хлопець.
— От і добре, — пригорнув Святобора до себе Глиця. — Зараз влаштуємо кубло… і спи собі… Бачиш кущі папороті?
— Бачу…
— Рви їх і неси сюди. Та побільше…
Хлопчик ступив кілька кроків убік, боязко озирнувся. Глиці майже не видно. Темно, мов у землянці. Лапаті віти папороті ворушаться. Святобору здається, що під ними ховаються невідомі казкові потвори, всякі лісові духи, про яких перед сном любили розповідати ненька і баба. Долиною котиться жахливий регіт. Мурашки повзуть поза шкірою в хлопчика. Що воно таке? Знову козари? Чи, може, духи лісу? Як страшно! А все ж втікати не можна! Бо Глиця буде сміятися! А його думка так багато значить для Святобора, думка вояка, що не боявся суперечити самому духовиду, перед яким тремтіли і ненька хлопчика, і дід, і батько, що загинув від кігтів ведмедя…