РАУРАЙТЕР АДАМС
Минуло два роки. Знову розтанув сніг, знову зашуміли весняні струмки на високому степовому плоскогір'ї, знову виступила з берегів Ніобрара і хлюпалася аж біля частоколу, нещодавно поставленого навколо блокгауза. Адамс вартував на спостережній вишці, спорудженій з товстих колод. Сонце саме зійшло. Небо, залите його пурпуровим блиском, здіймалося золотим склепінням над безмежним простором, вкритим піском і жалюгідною травичкою. Адамсові завжди робилося сумно, коли він бачив під життєдайним сонцем таку пустельну землю. Ніде ні деревця, ні куща, ні колосочка. Нічого, крім сірої низенької трави. Для людей тут не було ніякої іншої поживи, крім бізонів, ще і ще раз бізонів. Адже ними тільки й харчувалися індійські братства, що, полюючи, бродили довкола. М'ясо вони з'їдали, а з шкур робили одяг і намети. «Яке злиденне життя», — подумав Адамс, син селянина, і йому пригадалися буйні соковиті луки, що зеленіли на родючих берегах Міссурі, червоні глиняні пагорби, пишний розквіт природи навесні, золотаві ниви улітку, сита худоба на батьковій фермі. Проте для індійців з племені тетон-дакота степ був такою ж батьківщиною, як для Адамса родючі землі Міссурі; і з такою ж пристрастю, з якою Адамс думав про ферму свого батька, вони захищали останній знайдений ними пустельний притулок, відступаючи під натиском білих. Саме сьогодні минає два роки, як Адамс вперше переступив поріг блокгауза на Ніобрарі. І тому юнак більше ніж будь-коли замислився над своїм становищем і дав волю своїм почуттям. За минулі два роки він нічого не досяг. Щоправда, син фермера завоював довір'я сивого майора Сміта і користувався повагою товаришів. Свою невеличку платню він заощаджував і зібрав трохи грошей. Але в порівнянні з тією спекулятивною сумою, яку батько вже найближчими тижнями мусив сплатити земельній компанії, вони нічого не були варті. Хоча Адамса і огортала туга за зеленими луками на Міссурі, проте він не мав ніякого бажання повернутись на ферму. Підбадьоривши батька всілякими обіцянками, він вирушив з дому з великою надією. Як же йому тепер вертати з порожніми руками? Його робочі руки були дуже потрібні вдома, і Адамс добре знав, як важко доводиться батькові без дорослого сина. Та юнак не хотів признатися собі у поразці. Йому не хотілося бачити на власні очі, як загине все, що дісталося важкою працею батька і що було для молодого Адамса рідною домівкою. Його охоплювало бажання стріляти у землемірів, але з цього однаково нічого путнього не вийде — Адамс все ще пам'ятав слова Беззубого Бена і тому вважав, що він точнісінько так же має Право за гроші стріляти в індійців і з гріхом пополам, чесно прожити своє життя.
Пурпурово-золотаве сяйво сонця, що сходило, вже чалило все яскравим весняним світлом. Адамс був стомлений від безсонної ночі і чекав на зміну. Внизу, на подвір'ї стоянки, брязкотіли миски: раурайтери і солдати вмивалися біля насоса. Вони сміялись, розмовляли і оббризкували один одного водою. Джіма, що мав заступити Адамса, серед них не було. Певно, ледар ще й досі спить. Адамс перевів погляд на двері темного низького блокгауза, що тепер одночасно був за спальню для команди і за стайню. Тупотіли коні. Тобіас саме виводив їх на подвір'я. Тепер їх не залишали на ніч у загороді, бо часи вже не були такі мирні, як два роки тому. Повстання дакотів проти білих завойовників набрало ширших розмірів і посилилось. Ішли навіть чутки, що передбачаються великі воєнні дії. Звістка про те, що два генерали мають виступити проти дакотів — наймогутнішого і найнезалежнішого племені сіу, докотилася навіть сюди, до самотнього віддаленого військового поста.
Джім, певно, знову напився і спить як убитий. Інакше пін би уже давно прийшов змінити Адамса. Навіть будинок коменданта, прибудований до сторожової вишки з південного боку старого блокгауза, вже ожив. Майор Сміт вийшов я дверей свого кабінету і, здається, віддавав якісь розпорядження. Обидва блокгаузи, старий і новий, а також сторожова вишка були обнесені високим частоколом. З західного боку частокіл з'єднували великі двостулкові ворота. Вони саме з скрипом відчинилися, бо Тобіас збирався вигнати у степ табун коней.
Мружачись, Адамс знову поглянув навколо. Час тягся так повільно, а поповнення і валка з патронами, що на них чекали у форті, ще й досі не прибули. Для старих крем'яних рушниць ще було дві повні бочки пороху і свинцю, але патронів лишилося зовсім мало. Непевна справа — захищати форт, коли доводиться рахувати патрони після кожного пострілу.