Ніхто жодним словом не виявив» свого здивування. Невеличкий загін вирушив на північ; попереду йшов мустанг, на якому сидів кучерявий разом з своїм обуреним товаришем.
Од людей і тварин, змоклих до кісток від дощу та поту, йшов їдкий запах. Дощ лив як з відра, а з півдня, як на лихо, подув теплий вітер. У глибокій темряві коні без упину скакали бездоріжжям, несучи на собі кремезних вершників. Хлюпання дощу майже заглушало тупотіння копит. Коли вершники на хвильку дали перепочити коням, то здалеку почули шипіння і тріск. Вони знали, що це означає. Лід на річці Жовтого Каменя почав розколюватися. Вони нову погнали втомлених коней і помчали галопом у ніч. Що ближче вершники під'їжджали до річки, то все частіше долинали крізь шум зливи моторошні звуки. Але поки що не чути було гучного гуркоту льодоходу. Вони ще мали час.
Луки поступово знижувались. На похилій місцевості поїхали повільніше, бо коні ковзали і спотикались на мокрій траві. Четансапа зліз з коня і повів його за вуздечку, — так можна було рухатися швидше. Дощ начебто почав ущухати. Подув сильніший вітер і на якусь коротку мить з-за розірваних хмар визирнуло кілька зірок. Глибоко внизу, біля ніг вершників, замерехтіло тьмяне світло. Це між чорними берегами блиснула крижана поверхня річки.
Нарешті маленький загін дістався до прибережного і килу. Вершники злізли з коней і повели їх. З берега вони ступили на щільно зсунутий лід. Йти по ньому було важко. Великі крижини громадились одна на одній. Вони змерзлися докупи в якомусь дикому безладді гостряків, зазубрин, брил і площин. Лід був залитий дощовою водою. Четансапа радів кожному промінчику місяця, що хоч на хвильку освітлював підступну крижану поверхню. Він ішов попереду. всіх, а Бобер вів на поводі коня. Шеф де Лю, старий Крук і обидва його сини ішли слідом за ними з своїми кіньми. Здавалося, ніби крижана поверхня ховає під собою якесь страшне таємниче життя. Під ногами мандрівників гуркотіло й бушувало: річка рухалась. З оглушливим тріском, наче від пострілів, розколювалась крига. Чоловіки насилу тягли наполоханих коней вперед. Доводилося раз у раз заспокоювати тварин, тоді як і їхні власні ноги ледве знаходили опору. Ковзаючись і спотикаючись, просувалися вершники слизьким льодом. Усе сильніше лютувала річка під танучим масивом криги. Щось затріщало, засвистіло, й раптом на людей і коней ринула хвиля води. Усе захиталось навкруги; крига піднялася, коні злякались і стали диба. Напружуючи усі сили, воїни тримали повіддя. Четансапа разом з Бобром схопили свого коня. Давалося взнаки, що ведуть вони чужих, трофейних, а не власних коней, які виросли у преріях і вірили своїм господарям. Квапливо намагалися вони пробитись вперед, але в темряві й з переляканими кіньми усе ж рухались повільно. Нарешті, здавалося, досягли середини річки. Хвилі під кригою гнівно клекотали і намагалися вирватись наверх. Навіть Четансапа не міг затамувати почуття жаху, коли лід з тріском розколовся біля самих його ніг. Уперед, тепер тільки уперед, перш ніж їх поглинуть хвилі і розчавлять крижані брили. Він з силою шарпав Бобрового коня, що зовсім ошалів від страху і весь тремтів. Безперестану ковзаючись, спотикаючись і падаючи на коліна, люди й тварини йшли вперед. Як рятунок і життя, з'явився перед їхніми очима чорний північний берег. Тільки б швидше вибратись з цього моторошного пекла, що ось-ось затягне їх у мокрі лабети.
Пізніше воїни не могли уявити собі, як подолали оті кілька останніх метрів. Річка заревла і з оглушливим гуркотом розтрощила крижані брили. Потоки води ринули наверх; опора вислизла з-під ніг. Четансапа затримався і, пропустивши всіх уперед, схопив батька молодих Круків, що йшов останнім. Мов п'яні, хиталися люди й коні на ламкому льоду. Старий Крук опинився у воді; задихаючись, він учепивсь за руку Чорного Сокола і вибрався наверх.
Нарешті люди ступили на берег. Ще ніколи вони і такою радістю не відчували під собою цієї безпечної твердої землі, що не вислизала і не гойдалась, не клекотіла і не розколювалась. Непорушна і мовчазна, лежала вона п тримала на собі своїх врятованих синів.
Чоловіки вивели коней трохи вище на укіс і впали на землю. Тварини, усе ще тремтячи від жаху, покірно стали біля них.
На ранок вітер розігнав хмари, і засяяло сонце. Небо було таке блакитне, наче його добре вимили Лише кілька ясно-сірих округлених хмаринок самотньо пливли по його безмежному просторі, як згадка про нічну зливу. Четансапа і його люди, виспавшись, грілися на вологому південному схилі, залитому сонячним промінням. Десь віддалік, сховавшись у траві, лежав на варті Шеф де Лю. Біля ніг воїнів бушувала річка. Лід ішов повним ходом. Громадячись одна на одній, брили тріщали і гуркотіли; розбурхана стихія вирувала під білою мерехтливою лавиною потрощеного льоду. Чоловіки з жахом згадували, як вони перейшли через ці льодові завали. Зараз удень жодна людська душа вже не могла б перебратись через річку. Ніякі переслідувачі не загрожували їм тепер з півдня.