Новий бій був неминучий. Дакоти мали чисельну перевагу і були краще озброєні. Вчотирьох їм легко вдалося подолати трьох ще боєздатних сітсікау, обеззброїти їх і вв'язати. Але лише тоді, коли полонені вже лежали перед ними на траві, вони зрозуміли, що сталося під час бою: батько братів Круків лежав ниць з розтрощеним черепом. Сокира якогось сітсікау влучила в нього. Але Гірського Грома вже не було. Він скористався з цієї нагоди, щоб втекти, і здалека доносилось тупотіння його сірого Жеребця. Четансапа скочив на сиваша і погнався за втікачам: старий Крук довгий час був його товаришем по мисливству та бойовим братом; смерть цього чоловіка сповнила дакоту обуренням і люттю.
Втікач, здавалось, повернув на північ, його майже не було вже видно на пагористій місцевості. Четансапа, переслідуючи ворога, лише зрідка помічав то розмаяне на вітрі чорне волосся, то темну гриву сірого, крапчастого жеребця. Потім він вистрілив, сподіваючись, що обидва брати Круки біля коней почують його постріли і будуть насторожі.
У чорноногого був чудовий кінь. Раз у раз йому вдавалося уникнути переслідувача. Четансапа ввійшов у такий азарт, як мисливець, від якого тікає дичина, що її він уже вважав убитою. Він полював, забувши і про час, і про своїх супутників, і опам'ятався лише тоді, коли витратив усі патрони.
Сиваш його шкутильгав, а, поглянувши вгору, Чорний Сокіл побачив, що сонце, прагнучи спочинку, вже давно схилилося надвечір. Він спинився — навкруги тяглися нескінченні одноманітні пасма горбів. В роті йому пересохло, язик прилип до піднебіння. Чоло та шия були мокрі від поту, як і боки жеребця, що з тремтінням здіймались і опускались. Пов'язка сповзла з грудей. Важко дихаючи, Четансапа з напівзаплющеними очима безсило повис на коні. Зараз він ладен був вбити навіть дрозда за те, що той так легко і вільно виспівував свою вечірню пісню.
Добре, що ніхто не бачив його в такому стані. Він опанував собою і почав роздивлятися сліди ворога. Поміж травою була зрита свіжа земля. Безглуздо було б ще й далі їхати по цьому слідові — чорноногий втік.
Чорний Сокіл подався до ранкової стоянки на березі, де стерегли коней обидва брати Круки. Четансапа хотів сповістити їм про смерть їхнього батька.
Мовчки сприйняли брати звістку.
Разом з Чорним Соколом поїхали вони у видолинок, де відбувалася боротьба і де на них чекала решта супутників. Там же знайшли брати тіло свого загиблого батька. Вони підняли його, бо земля не повинна торкатись мертвого. Сини поклали на нього всю його зброю, загорнули небіжчика в ковдру і прив'язали до коня. Півколом сиділи жінки й діти чорноногих, безмовно і похмуро скорившись своїй долі.
Чорний Сокіл і Шеф де Лю оглянули прерію. Ніде не видно було нічого підозрілого. Тоді Четансапа оголосив, що, незважаючи на відсутність води, вони залишаться на ніч у видолинку. Річка була недалеко. Хто хотів, міг примести собі води у шкіряному мішку.
— Гірський Грім повернеться сюди, — звернувся Четансапа до своїх друзів. — Його жінки й діти у наших руках.
— Та не суши собі голови через того чорноногого, — промовив Бобер. — Обидві руки у нього скалічені. Поблизу немає ні його братів, ні батьків. Стерв'ятники все одно зжеруть його.
Четансапа на це не сказав нічого. Він ліг на луговий схил і втупився очима в сутінки наступаючої ночі. Інші теж мовчали, і в маленькому гурті запанував гнітючий, похмурий, як темрява, настрій.
Єдиним з усіх, хто ще думав про тілесні потреби, був Бобер. Він використав час, поки Четансапа марно переслідував ворога, і убив кілька лугових собачок. Нелегко було зловити цих маленьких вгодованих гризунів, що жили у лабіринті ходів під землею. І навіть коли вони виходили на пошуки їжі, то завжди були насторожі, і тільки-но один і них свистом подавав сигнал про небезпеку, як всі зараз же зникали у норах. Але Бобер перехитрив-таки кількох. Він здер шкуру з своєї здобичі і привів товстощоку вдову чорноногого, щоб довести справу до кінця. Жінка розшукала сухого гілля, яке тут взагалі важко було знайти, а тоді розіпнула на чотирьох вилоподібних палицях шкіряну ковдру і розпалила під нею вогонь. З-під ковдри дим розсіювався на всі боки, а вогонь було видно лише зблизька. Індійці часто користувалися цим запобіжним заходом для прикриття вогню, щоб маскуватися від розвідників. Коли тушки засмажились, Бобер розподілив їх. Найкращі дістались братам Крукам, а після них одержали свою пайку Четансапа і Шеф де Лю. Чапа, повечерявши останнім, простягнув ноги до вогню і з насолодою втішався теплом, якого був позбавлений протягом багатьох тижнів. Час від часу позирав він на свого худорлявого друга, але бачив, що той не має охоти розмовляти. На ньому, як на ватажкові маленького загону, лежала відповідальність за всіх, і він почував себе винним у смерті одного з найкращих людей Ведмежого братства.