— Хто це?
— Не знаю. Якийсь хлопчик, мабуть, брат Гірського Грома і тієї дівчини, що не спускала очей з тіла покійника.
— Ти маєш на увазі Сітопанакі?
Обидва чоловіки зупинилися перед наметом.
— Еге ж, так, здається, називають оповіді її ім'я. Це правда, що Токай-іхто знає її?
— Я жив у наметі Палаючої Води і з Гірським Громом пройшов крізь сонячний танець у той день, коли ми в ним побратались, його сестра була тоді дитиною, а маленького брата мати ще носила на спині. Відтоді минуло шість великих сонць.
Вождь урвав мову, збираючись увійти до намету. Стіни, все ще були підняті, і місячне світло безперешкодно лилося між жердинами на долівку. Гості підвелися; вони, здавалося, не розмовляли між собою. Токай-іхто привітався і підійшов до Гірського Грома. Як скам'янілий, чужий вождь усе Ще стояв у глибині великого тіпі. Його обличчя було сховане в тіні, що падала від стін намету; від ран його тхнуло.
Навряд чи він взагалі ще здатний був помічати щось з того, що діялося навколо.
Токай-іхто взяв обома руками вивихнуту правицю полоненого, повернув її дужим ривком і у вірному положенні вправив назад у суглоб. Полонений не чинив опору.
Токай-іхто глянув йому просто у вічі: обидва вожді були майже однакові на зріст.
— Чи пам'ятає ще мій брат Гірський Грім Гаррі, сина Маттотаупи? — запитав дакота мовою чорноногих.
Чужинець прокинувся від заціпеніння.
— Хуг, так! Це ти?!
— То нехай мій брат дозволить перев'язати йому рани. А тоді вже ми поговоримо.
Полонений завагався.
— Ні, — нарешті сказав він. — Ці рани кровоточитимуть доти, поки мої воїни лежатимуть зв'язані.
Токай-іхто мовчки нахилився до обох чоловіків, що лежали на долівці, і розв'язав ремені.
Тоді кивнув жінкам. Сітопанакі і Монгшонгша підійшли, щоб перев'язати рани звільнених воїнів і дати їм води.
Вождь дакотів тим часом наблизився до Четансапи та його гостей, що стоячи спостерігали дивну сцену. Оскільки нони не розуміли мови чорноногих, Токай-іхто коротко пояснив їм, про що йшла мова. Помітивши, що жінки вже упорались з своїм завданням біля чорноногих і відійшли у глиб намету, він знову звернувся до Гірського І'рома:
— Я прошу сина Палаючої Води до мого намету. Токай-іхто разом з чорноногим вийшов з тіпі й запропонував лише Четансапі та делаварові йти з ними.
Коли воїни увійшли до намету, господар звелів Уїноні та Унтщіді підняти стіни. Адже вогню не можна було розпалити, а вже зовсім стемніло.
Тепер місячне проміння освітлювало намет, і четверо чоловіків, що сиділи навпроти, могли розпізнати один одного. Токай-іхто чекав. Він бачив, як Четансапа і Гірський Грім перекинулись поглядами. Спотворена рубцями голова Четансапи здавалась у темряві ще гострішою і вужчою. Схудле обличчя чорноногого не вражало ані правильністю рис, ані вродою, але було якесь незвичайне, а гарне чоло свідчило про великий розум.
— Гірський Грім може запитувати, — почав розмову вождь дакотів. — Він дістане відповідь з моїх уст.
Коли Токай-іхто звернувся до чорноногого, той звів на нього погляд.
— Я радий, що знову бачу свого брата Гаррі, — сказав пін. — Язики наших чоловіків не втомлювалися розповідати про його подвиги. І ми від літа до літа чекали, що він знову повернеться до нас, але я бачу, що Гаррі, син Маттотаупи, пішов до наметів племені дакоти.
Гірський Грім говорив розважливо й спокійно, проте Токай-іхто відчув у його останніх словах запитливий докір.
Чорноногий ось уже шість великих сонць і гадки іншої не мав, як те, що вигнанці Маттотаупа і його син палали помстою до власного племені. Тепер він змушений був повірити, що Токай-іхто зрадив справу свого батька і повернувся до дакотів.
Поки Токай-іхто знайшов у собі силу відповісти, підійшов Огітіка і ліг на ковдру між обома чоловіками. Нашорошивши вуха, дивився він на чужинця. Той свиснув.
— Не забув ти ще його? — спитав Токай-іхто.
— Ні. — Чорноногий погладив уже здоровою правого рукою чорну шерсть собаки. — Коли я дав тобі його, він був малий і, мабуть, ще не їв м'яса. Це було в той день, коли ми разом пройшли крізь сонячний танець і стали кревними братами.
— Це так. Відтоді він став дужим і боровся за мене. Дивлячись на нього, я згадую про Гірського Грома.
— Я теж хотів би боротися за тебе, — сказав Гірський Грім, не приймаючи руки із спини собаки.
Токай-іхто поглянув у нічну темряву.
— З того часу сталось багато дечого, чого ти не знаєш, мій брате: Маттотаупи більш немає серед живих.
— Що ти кажеш! Він помер від руки ворога?