Індієць зліз з коня; Адамс зробив те ж саме. Дакота дістав люльку, викресав вогонь і затягнувся. Адамс запалив цигарку-самокрутку. Хоча майор і наказав йому не затримуватись, але ж він не міг передбачити, що помічений індієць виявиться таким значним противником, як сам Токай-іхто, Спокій і ввічливість завжди дуже до речі, коли взагалі хочеш про щось дізнатися або чогось домогтись.
Адамс мовчав. Індієць прибув сюди і мусив заговорити першим.
— Моє вітання білій людині, — почав червоношкірий. Він розмовляв прикордонною говіркою, що являла собою суміш окремих ламаних англійських, французьких та індійських слів. — Я прибув, щоб спитати, чому білі люди оселилися на землях дакотів і везуть сюди зброю, з якої стріляють в нас.
Адамс провів по білявій чуприні.
— Хай йому чорт, що я маю відповісти тобі на «ще? Адже ми теж опинилися тут. Нас дуже багато, і вдома для нас, нужденних злидарів, немає місця. Ми голодували й поневірялись, а тоді сіли на великий корабель і поїхали у вільну країну — Америку. Ми гадали, що тут заживемо краще.
Червоношкірий курив. Його обличчя лишалось незворушне.
— Ви позбавляєте нас землі, — промовив він. — Чому ви хочете у нас усе відібрати?
— Бо ж ви ніякого ладу не можете дати на своїй землі, — відказав Адамс. — А як ви використовуєте прерії й ліси? Ніяк! Ви полюєте, садите ще, може, трохи маїсу там, де він й сам росте. А все інше залишається по-старому в дикому стані. Треба брати в руки плуг і обробити землю.
Вождь опустив очі.
— А ти робиш це? — спитав він Адамса. Хлопець почервонів.
— Я. мусив покинути рідну домівку, — сказав він.
— Хто прогнав тебе?
— Земельна компанія… це щось подібне до тих компаній, що скуповують хутро; ти познайомився з ними на кордоні. Вони обдурюють кожну маленьку людину.
— Звідки прийшли ці торговельні компанії? Це теж бідні, яким не було чого їсти вдома?
— Ні. Ти все хочеш про нас вивідати. Недарма ти прожив серед нас десять років. У торговельні компанії входять багаті люди, що мають силу золота. І вони можуть усіх нас зжерти, як акули маленьких рибок.
— І це справедливо?
— Ні. Але що вдієш? Проти цього немає ніякого зілля. Тому я й хочу знайти золото, аби заплатити за свою землю. — Останні слова якось мимохіть вихопилися в Адамса. Він одразу пошкодував про це, але було пізно. Обличчя дакоти зробилося схоже на темне дерево, що його вирізьбила сама зненависть. Він загасив люльку, сховав ЇЇ і скочив на коня. Адамс і собі сів, не промовивши ні слова.
— Я бажаю говорити з майором Смітом, — знову почав дакота холодним і гордовитим тоном. — Мені треба дещо сказати йому про транспорт, що був захоплений і знищений.
— Ти хочеш вести з Смітом переговори, Токай-іхто? — спитав Адамс, даремно намагаючись вгадати, що криється за гострим, проникливим поглядом індійця.
— Я бажаю говорити із Смітом.
— Ти даєш слово честі, що прибув сам і не скористаєшся з переговорів для того, щоб твої люди напали на нас?
— Можете бути в цьому певні.
— Гаразд. Тоді їдьмо у форт.
— Ти гарантуєш мені вільний вхід і вихід?
— Так.
Адамс ще з дому звик, що можна цілком покладатись на слово індійця, який веде вільне життя, але й самому також треба додержувати даного слова. Він повернув коня і поскакав до форту попереду індійця. Майор вже, певно, чекав на нього з нетерпінням. Вони знову перейшли брід. Ворота були відчинені. Тільки-но Адамс в'їхав із своїм-супутником, їх одразу ж зачинили.
Адамс зіскочив з коня і збирався доповісти про все комендантові, що стояв на подвір'ї біля рудої кобили. Сміт зморщив лоба і на першому ж слові обірвав молодого раурайтера:
— Адамсе, чому ти так забарився з цим червоношкірим? Ти, певно, ніколи не збагнеш, що таке наказ. Гречкосій ти, а не солдат. Зараз ти впустив сюди дакоту з незав'язаними очима, щоб дати йому змогу вивідати усе в нашому форті?
Раурайтер не розгубився…
— Майоре! Те, що дакота може побачити на подвір'ї, він уже бачив багато років тому. Йому не треба зав'язувати очей. Будете ви говорити з ним, чи мені відправити його?