А далеко на північному сході ще довго тяглася валка нав'ючених тварин. Жінки й діти сиділи на конях та мулах позаду схрещених гостряків жердин, кінці яких обабіч волочилися по землі, а до середини були прилаштовані корзини і ковдри з майном. Перед валкою гасав на мустангах загін молодих воїнів, у хвості бігла риссю зграя собак. Коней тепер не бракувало, і ноша їхня була легка; валка швидко рухалася вперед порослою травами долиною. З вершин пагорбів лунали сигнали розвідників — совиний крик і дзявкіт койотів. Шлях поки що був вільний.
«ВИ НЕ СМІЄТЕ ВМЕРТИ!»
Цілу ніч дув південний вітер. Діти прерій вдихали свіжість талих вод, що збігали з гір, і напоєний вологою дух затоплених луків. По небу плили хмари, але зійшов місяць і розігнав чорні клапті. У височині замерехтів Чумацький Шлях, далекий і чистий.
Коли місяць зблід і почало світати, вітер ущух. Мертва тиша повисла над землею в непорушному повітрі, навіть пташки не співали. На східному обрії зажеврілось небо. Валка зупинилася, і Гавандшіта на очах у всіх підніс вгору священну люльку, його слова губились у ранковій тиші. Це були ті самі слова, що їх чоловіки дакотів промовляли щоразу, коли сходило сонце: «…І ми дякуємо тобі, священний незнайомцю, що ти нас вів, і просимо тебе, щоб ти й надалі вів нас і послав нам їжу та мир.
Священна люлька опустилась донизу.
Чоловіки й жінки позлазили з коней на короткий перепочинок.
Коні, такі схудлі, що аж ребра світили, зараз же почали пастися. Шкіряні мішки з водою передавалися з руку руки; жінки й діти вкинули по шматочку м'яса у рот, і довго й повільно жували його. Запаси кінчались, і до вечора їм уже більше не доведеться їсти.
Валка розташувалась у долині, розтягнувшись, мов довжелезна Змія, що гріється на сонці. Згодом вона рушила далі. Праворуч від валки, вишикувавшись у ряд, їхали ступою воїни на чолі з вождем. Почався спуск з горбів у рівнину, і ніхто не знав, звідки й коли з'явиться ворожий кавалерійський загін і змусить дакотів вступити в бій.
З височини попереду пролунав сигнал розвідника, що шлях вільний. Тоді Токай-іхто обігнув останній горб, і враз перед очима мандрівників відкрилася широка рівнина.
Воїни примружили очі, бо невідривно дивилися вперед на сліпуче сонце. Якщо вороги прийдуть, то чекати їх треба зі сходу. Розвідники на чолі з Шефом де Лю пустилися бігти і скоро зникли у прерії.
Все далі й далі йшла валка тихим краєм. Токай-іхто прислухався і приглядався, але довкола не було нічого підозрілого.
Опівдні він помітив, як щось замиготіло в траві, прямуючи до валки. Це був Шеф де Лю. Гапеда одразу ж поскакав йому назустріч і підвів розвідникові свого рябого жеребця; делавар сів на нього й поїхав поруч з вождем.
— Червоний Лис уже розгадав хитрість Бобра, — стиха сказав розвідник. — Він подався з мілаганська до найближчого форту і, коли переконався, що нас і близько немає, збагнув, що Бобер, обдуривши Татокано, обкрутив і його кругом пальця. Він намагався умовити мілаганська зараз же повернути коней, але ті почали лаятись і відмовились далі блукати у прерії. Вони лишилися у своєму форті. А там знаходиться торговельна стоянка компанії по скупівлі хутра. Туди посходилось, як завжди у цю пору року, багато мисливців; вони прийшли здати зимове хутро або ж узяти пастки на літо. Червоний Лис розповів їм, що за голову Токай-іхто призначено нагороду і що було б добре його вбити, бо він, охоплений жадобою помсти, вештається в прерії і загрожуватиме мисливцям під час полювання влітку. Багато мисливців вирішило йти за Червоним Лисом, аби переловити нас і влаштувати полювання за твоїм скальпом, вождь. І деякі червоношкірі розвідники теж беруть у цьому участь. Червоний Лис вирушив з ними до горбів на південному заході. Там я й натрапив на них.
Делавар побачив шкіряний мішок з водою, який простягнув йому Гапеда, і напився. З самого ранку він біг, як кінь, та й зараз ще не одну годину доведеться йому гасати у прерії.
Проминув полудень. Незважаючи на весняну пору, було вже душно, і сонце гаряче припікало. Часке дрімав на коні, але Гапеду сон не брав, бо все щойно почуте дуже схвилювало його.
Коли почало схилятися на вечір, Ведмежі хлопці знову помітили Шунктокечу, що повернувся з другої розвідки і саме доповідав вождеві.
Токай-іхто наказав іти не зупиняючись усю ніч і увесь наступний день. Менших хлопчиків та дівчаток посадили в хутряні мішки, бо вони від утоми падали з коней. Але Ведмежі хлопці трималися стійко.
Другий день уже кінчався. Переслідувачі ще не наздогнали Ведмеже братство.