— Іди сюди, лягай спати, — покликала її Монгшонгша. — Коли треба буде їхати, я розбуджу тебе.
Грозова Хмара заперечливо похитала головою. Але нона нічого не встигла додати, бо, напівобернувшись, побачила вождя, Що саме спускався з височини. Освітлений місячним промінням, він здавався ще вищим і якимсь ніби чужим.
Токай-іхто підійшов до човна, зробленого Уїноною та Сітопанакі, і, взявши У руки, випробував його міцність. Лише зараз до свідомості Грозової Хмари дійшло, що поряд з вождем стоять Четансапа і розвідник Чорна Скеля. Токай-іхто випростався, і дівчина почула, як він сказав:
— Добрий човен. Зараз я випробую його з твоїми синами.
— Гаразд, — відповів Четансапа.
Грозова Хмара озирнулась, шукаючи очима Ведмежих хлопців. Але їх ніде не видно було. Раптом їхні голови виринули з темної каламутної затоки. З помітним напруженням просувалися вони вплав між прибитими до берега уламками дерев. Коли хлопці вийшли на схил, з їхніх чуприн стікала вода, а самі вони посиніли від холоду і трусилися, мов мокрі собаки. Жоден з них і словом не прохопився, що вони наважились запливти надто далеко і їх мало не потягло в головну долину. Хлопці все ще чхали, кашляли і спльовували воду. Віддаючи вербові гілки, не одразу помітили, що вождь дивиться на них.
— Мерщій! — гукнула до них Грозова Хмара. — Зараз ті поїдете з вождем через річку.
Хлопці здригнулися від несподіванки і підвели очі на вождя.
Токай-іхто всміхнувся.
— Так, — сказав він, бо, здається, почув слова дівчинки, хоч вони були звернені не до нього, — і ведмежа теж візьміть з собою. В долині прерії з'явилося багато ворожих вершників. Наші очі бачили їх з височини. Ми опинились між двома великими небезпеками — між бурхливою водою та Червоним Лисом — і з ними обома мусимо боротись. Гавандшіта порадив нам перевезти через річку маля Великої Ведмедиці і вас обох, щоб Ведмеже братство продовжувало свій рід, якщо навіть усі ми загинемо. Хуг. Ви знаєте, як ми повинні почати наше нове життя на тому боці. — Вождь знову звернувся до Четансапи і Чорної Скелі. — Ти порядкуватимеш там, — сказав він Чорному Соколу і показав поглядом на височину. — Ігасапа — Чорна Скеля — піде зі мною, він добре плаває. Якщо вдасться, то я повернусь назад.
Четансапа знову підійшов до синів і на якусь мить поклав їм руки на плечі. Невідомо, чи довгою буде ця розлука та й чи взагалі доведеться побачитись. Потому воїн, не озираючись, побіг на гору.
Гапеда і Часке підскочили до свого бурого чотириногого годованця, що, розлючений довгою подорожжю, лежав у траві, й схопили його. Опираючись, ведмежа урчало та борсалось, і своїми жовтими пазурами дряпонуло Часке по обличчю, аж кров побігла. Токай-іхто забрав у хлопців цю незручну і непокірливу ношу. Ведмежа, здавалося, хороше почувало себе у свого великого друга; воно міцно вчепилось за його плечі й лизало вождеві шию.
Токай-іхто вирушив у дорогу. Під прикриттям схилу він спустився західним берегом затоки у долину річки. Його супроводив молодий воїн Чорна Скеля; коло ніг вождя терся Огітіка. Ведмежі хлопці удвох підняли легкий човен, споруджений Уїноною та Сітопанакі, взяли по двоє коротких весел, повісили собі на плечі лук та сагайдак із — стрілами, а у піхви на шкіряному ремені позастромлялн ножі й побігли слідом за вождем.
Грозова Хмара стояла в нерішучості біля Монгшонгші.
— Можна мені до річки?
Уїнона підійшла до дівчинки і сунула їй в руки миску з м'ясом.
— Біжи поклади їм оце у човен. Миска стане у пригоді, щоб вичерпувати воду з човна.
Дівчинка задоволено кивнула і, побігши схилом навперейми, хутко наздогнала хлопців.
Недалеко від того місця, де затока зливалася з великою долиною, вождь зупинився. Хлопці пустили човен на воду і посідали в нього; Грозова Хмара подала їм миску з м’ясом. Вона міцно тримала човен веслом, аби він не поплив, поки вождь садовив у нього ведмежа. Воно хоч і тремтіло під страху, але покірливо дало посадити себе у схожу на казан споруду. Хлопці вмостилися біля нього і взяли з рук чоловіків лук, стрілу й ласо. Грозова Хмара подала Гапеді весло, і обидва брати відіпхнули човен. Якраз сюди знову котилася широка хвиля з головної долини; вона підхопила хиткий човен і понесла від берега. Хлопці взяли по веслу її почали гребти; два інших весла лишалися в запасі. Вождь і розвідник Чорна Скеля не сіли у човен, а кинулись у воду і попливли, б'ючи ногами й широко та сильно розмахуючи руками, так що їхні плечі раз у раз виринали з каламутної води. Вони стрілою підпливли до човна і стали штовхати його у відкрите гирло затоки. Легкі шкіряні човни на спокійних річках майже завжди управлялися плавцями. А тим більше сьогодні, коли треба було переправитись через могутню ріку, що виступила з берегів.