Хлопець лише постеріг, що вождь знову підвівся і глянув на небо. Потім перекинув через плече ясний лук і сагайдак. Часке намагався простежити за поглядом вождя, і його очі зупинились на загрозливих хмарах, які нависли над долиною річки. Добре, що подорож закінчено.
Слідом за Токай-іхто він перевів очі на північ. Далеко простяглася поросла травою прерія, хвиляста й пустинна, якою вже здавна знав її Часке. Чорна тінь тяглася там, де небо зливалося з землею. Це, певно, були гори. Лісисті гори; може, такі самі, як і Чорні гори, звідки вони прийшли. Погляд Токай-іхто начебто зупинився на цих далеких Лісистих горах, але раптом вождь обернувся і так глипнув на хлопця, що тому аж лячно стало.
Що ж тепер робитиме Токай-іхто? На березі сиділи врятовані Часке, Чорна Скеля і Гапеда, але ж інші лишалися на тому березі з сухими човнами між загоном Червоного Лиса й жахливою водою, — мати, батько, Грозова Хмара й Уїнона…
— Я піду вверх по річці, — долинули до хлопця слова, з якими вождь звернувся до Чорної Скелі, що усе ще тремтів від холоду, — нас віднесло далеко вниз. Як тільки грозові птахи перестануть кричати і пройде дощ, а він ось-ось має початись, я попливу назад. Ти лишишся тут з хлопцями. Ідіть до Лісистих гір, що ген видніються на півночі. Біля цих гір кінчається край, яким править кулак Великого Батька у Вашінгтоні, і ви будете вільні.
Токай-іхто вирізав шматок шкіри і, надряпавши на ньому ножем якісь лінії, подав Чорній Скелі.
— Ассінібойни привітно зустрінуть вас, а ця шкіра з моїм тотемом зробить чорноногих вашими друзями. — Токай-іхто трохи помовчав. — Але насамперед ви повинні відшукати біля Лісистих гір білу людину на ім'я Адамс. Ось, — Токай-іхто простягнув мішечок, — віддайте йому це золото, і він купить вам землі, на якій ви зможете вільно жити.
Токай-іхто говорив і годував ведмежа, тримаючи його на колінах.
— Ви не повинні бути ледачими, — вів він далі, — яких треба годувати. Ви не повинні пити таємничої води і танцювати перед уатшітшун. Ви повинні стати чесними людьми і не забувати своїх батьків. Ви повинні спільно сіяти й збирати врожай, говорити лише правду, підтримувати мир і бути хоробрими. Ведмежі хлопці знають усе, що я маю ще сказати.
Токай-іхто перервав розмову. Потім відразу встав, повернувся і пішов. Часке дивився йому вслід палаючими очима.
Блискавка розколола небо і з гуркотом влучила в землю — з темряви блідим світлом виступила страшна жовта вода. Грозові птахи. кричали й били крилами. Далеко вверх по річці виднілась постать Токай-іхто, що, незважаючи ні на блискавку, ні на грім, безстрашно йшов далі й далі.
Часке притягнув до себе Гапеду, сам притулився до Чорної Скелі, а з другого боку до нього міцно притислося пройняте страхом ведмежа. Вітер свистів і шелестів у чагарнику.
Треба було знову й знову чекати.
У той час, як на північному березі Міні-Сосе знесилений Часке заснув на руках Чорної Скелі, а Токай-іхто вирушив назад до табору, з Бобром на південному березі Великої води сталась дивна пригода.
Воїна не було на тій височині, де розташувалась більшість чоловіків, щоб відбити ворожі атаки. Він лежав на передовому посту, на схилі берега, у виярку, затіненому від місячного світла. З важким почуттям поглядав він на грозові хмари, що затягли небо, і на перекати каламутних хвиль у долині. До ревіння потоку долучився шум дощу. Бобер більше нічого не бачив, але крізь бушування дощу іі вітру почув гуркіт залпів. Вгорі, на височині, точився бій. Червоний Лис хитрий; він скористався з туманної погоди, аби непомітно підкрастися зі своїми людьми. Ось пролунав постріл і поблизу Бобра — куля зачепила його чуприну. Ні, моя Лисичко, до цього ще не дійшло: скальп Бобра тримається міцно. Кучерявий схопив лук і стріли та й почав посилати у ворогів нещільно прилаштовані зубчасті кістяні гостряки. Він вийшов з своєї схованки і заходився стрибати довкола під прикриттям зливи: нехай вороги думають, що тут сила воїнів. З відстані п'ятдесяти чи ста метрів йому стріляли у відповідь, але Бобер лишався неушкодженим. А коли дощ послабшав, в нього вже вийшли майже усі стріли. Але, здавалося, й вороги втомились від стрілянини і відступили. З великою обережністю хитрун повернувся назад до виярка. Виярок був порожній, і Бобер вмостився в ньому.
Тільки-но дощ ущух і круглий місяць знову освітив безмежну прерію, Бобер пильно оглянув місцевість.
Що… та ні, хіба це можливо!
Бобер схопився за голову, бажаючи пересвідчитись, що не марить.
На відстані довжини кількох тулубів коней у траві сидів, схрестивши ноги, хлопець, що до кумедного скидався на роздягненого Генерала. Краплі дощу скочувалися з його причепуреного, розділеного проділом волосся і намащеної жиром шкіри. Невимовно дурним поглядом утупився він її освітлений місяцем ландшафт.