Дівчинка дбайливо склала свою ковдру й пішла з іншими жінками та дівчатами трохи вниз понад затокою, щоб причепуритись. І сьогодні вона також гладенько й охайно заплітала коси, дивлячись при цьому у воду. Вода спала на ширину долоні. Показалась напівзогнила трава, до якої начіплялася прибита течією земля і галуззя. Смерділо падлом. Коли з долини вривалася хвиля, Мулиста вода підходила до свого колишнього рівня і знову хилила вербове гілля, що вже піднялося з неї.
Жінки повернулись і посідали на свої звичні місця між човнами. Одноманітно лунав спів Гавандшіти, звернений до бурхливої води. Він співав таємничу пісню, і Грозова Хмара з тугою в серці слухала її. Це була старовинна Ведмежа пісня, яку вона відразу впізнала. Мабуть, Велика Ведмедиця навчила цієї пісні свого сина, що обернувся в людину. Гавандшіта заклинав її дух. Вона віддала Ведмежому братству своє дитя як запоруку життя, і Токай-іхто переправив його через му чисту смерть на кращий берег. Дух Ведмедиці мусив допомогти.
Грозова Хмара слухала і міркувала нишком про себе. Для того, щоб допомогла Велика Ведмедиця, треба бути правдивим і хоробрим.
Дівчинка підвелась і попрямувала до Ящірки. Подруга теж встала і пішла їй назустріч. Діти пробігли невелику віддаль вниз схилом і зупинились, коли їх вже зовсім не стало видно.
Вони глянули одна на одну і дали обітницю завжди говорити правду своїм братам та сестрам і протягом одного дня нічого не їсти. Тоді взялися за руки і повернулись до табору. Чаклунська пісня Гавандшіти усе ще лунала в досвітніх сутінках.
Діти посідали удвох біля Унтшіди. Унтшіда була мудрою і також уміла розмовляти з ведмедями. Біля неї відчуваєш себе в цілковитій безпеці. Обличчя бабуні мінилося тьмяним блиском: вона натерла його попелом, бо саме постила. Грозова Хмара і Ящірка теж попросили попелу. Вони дістали його у вогненосця, що ніс невгасимий вогонь у дуплистому березовому стовбурі від самого Кінського потоку через резервацію аж до великої Мулистої води. Дівчатка знову примостилися біля Унтшіди і, затуливши рота рукою, потай звернулись до Великого Духа. Всі думки мусили тепер плинути одним шляхом. Тоді їм, може, пощастить подолати злого ворога.
Час збігав швидко, як текуча вода.
Коли настав полудень і коні перестали пастись, табором пройшов Бобер. Здавалось, він накульгував сильніше, ніж завжди. Він попрямував до мустангів. Гнідий, на якому воїн звичайно їздив, встав, побачивши свого хазяїна. Бобер притулився до коня, пестячи його чорну гриву. Воїн начебто чогось очікував.
Ніби нічого й не сталося, але незрозуміла тривога охопила табір. Гавандшіта замовк і пильно дивився на височину, на якій, заховавшись у траві, чатували воїни. Там раптом показався Четансапа, а з боку долини наближався Шеф де Лю. Він ішов не поспішаючи, і в його обличчі й поставі було щось таке непоясниме і гнітюче, що не допускало жодних розпитувань.
Здавалось, саме повітря затремтіло у дрібній лихоманці, коли нарешті з'явились Токай-іхто і Гірський Грім. На вождях були лише шкіряні гамаші, а голі груди й спину вони розмалювали червоною фарбою, кольором крові. Колір крові не означав, що ці чоловіки мали на думці когось убивати або самі вмерти; червона кров ще з первісних часів існування людства була символом сильного життя, що прагнуло перемогти смерть. В бою чоловікам перш за все потрібна така життєдайна сила, і звичай фарбувати шкіру в символічний червоний колір був поширений серед багатьох племен, — а тому індійці й дістали назву — червоні або червоношкірі.
Коли вожді підійшли до старого чаклуна, біля нього вже стояли Чорний Сокіл, Шунктокеча і Бобер.
Голос Токай-іхто зазвучав спокійно і приглушено.
— Я наказав покликати вас, — зачула Грозова Хмара його слова, — щоб ви дізнались про моє рішення. Ви знаєте, що із заходом сонця кінчається перемир'я і тоді знову заговорять таємничі заліза уатшітшун. Хіба що Токай-іхто, син Маттотаупи, віддасть себе у руки Червоного Лиса. — Вождь зробив коротку паузу. — Я звелів передати Фреду Кларку, — продовжував він, — що згоден поговорити и ним. Коли він теж готовий на це, то нехай повідомить мене протягом години пополудні, його посланець був тут. Ви бачили, як він прийшов і пішов.
— Краще бачити, як він іде геть, ніж приходить, — зауважив Четансапа.
Вождь «ніби не розчув цього.
— Фред Кларк поїде до південного підніжжя височини, тільки-но побачить, що я теж прямую туди. Я хочу вислухати його і дати йому відповідь. Зараз я й вирушаю. Ви будете супроводити мене. — Слова вождя звучали так, ніби йшлося про зовсім сторонню справу. Він закінчив тоном, що не допускав жодних заперечень. Настала цілковита мовчанка, але ця тиша не означала згоди. Очі Четансапи спалахнули вогнем. Але вождь обірвав його, перш ніж той промовив хоч слово.