— Ви будете супроводити мене і слухати. Такий мій наказ.
Ніхто не відповів. Токай-іхто підвівся.
— Але коли хтось з вас гадає, що військовий вождь Ведмежого братства діє проти честі, нехай скаже про це зараз.
Воїни мовчали.
Вождь шанобливо попрощався з Гавандшітою і в супроводі Гірського Грома рушив схилом до кінського табуна. Четансапа, Шунктокеча і Чапа теж підвелися, але поки що не рухались з місця.
Вожді пройшли повз жінок та дітей і обминули човни, що лежали напоготові. Грозова Хмара дивилась у землю. Вона бачила ноги вождя в мокасинах, які вишила Уїнона. Вождь сповільнив крок і зупинився перед дівчинкою.
— Грозова Хмаро! — промовив він і махнув рукою до трьох воїнів, що саме підходили. — Ось запитайте маленьку дівчинку, чи вона теж боїться, що Токай-іхто стане перед вбивцею Маттотаупи!
Кров ударила дівчинці в обличчя, аж щоки запалали вогнем. Перед нею стояли два вожді і підходило троє воїнів. Певно, вона мусить щось відповісти. Але у роті пересохло, і язик не слухався її.
— Грозова Хмара боїться? — запитав вождь.
— Ні, — промовила дівчинка твердо і з несподіваною для неї самої впевненістю. — Токай-іхто, вождь Ведмежого братства, примусить убивцю Маттотаупи битися з ним. Він уб'є його, бо ця смерть — справедлива. Він переведе нас через Мулисту воду до нового життя.
Дівчинка не вагалась і не затиналась. Цілком виразно вимовляла вона кожне слово, аж самій було дивно. Вождь і воїни теж, певно, дивувалися з цього, бо уважно й серйозно дивилися на Грозову Хмару. Останні вагання враз зникли в їхній душі.
Вони всі пішли за вождем до коней. Грозова Хмара знову тихенько сіла на своє місце і дивилася вслід чоловікам. Унтшіда ніжно погладила дівчинку по голові й стиха промовила:
— Грозова Хмара сказала розумні слова.
Дівчинка аж злякалась, що на неї всі звернули увагу, і зніяковіло перебирала в руках траву. Вона зраділа, коли її подруга Ящірка близенько присунулася до неї, і вони, притулившись одна до одної, разом спостерігали за воїнами, що, сівши на коней, піднялися на схил і звернули у вільну прерію.
Сонце світило з півдня і било своїм миготливим промінням просто у вічі вершникам. Шеф де Лю відчував під собою свого рябого, що, даючи розрядку накопиченій за кілька днів силі, з іржанням скакав за буланим вожаком. Делаварові кортіло обігнати буланого. Але Шеф де Лю обрав Токай-іхто своїм вождем і мав коритися його наказам. Коні, ледве торкаючись землі, скакали галопом, і вершники хутко промчали повз довгасту височину. Вона здавалась мирною і безлюдною. Тільки очі воїнів, що знали, де розташувалися товариші, побачили їхні потайні схованки. На півдні, вдалині, делавар скоро запримітив ворожих вершників, серед яких виник раптовий рух. Від них відокремилось три цятки. Швидко ростучи перед очима, вони їхали назустріч дакотам.
Шеф де Лю намагався, обминаючи поглядом передніх вершників, не спускати очей з ворожої групи, що швидко наближалась. Він уже упізнав широкий ватажків капелюх а відвислими крисами. Червоний Лис сидів на гнідому коні. Шунктокеча впізнав коня: на ньому колись їздив майор Сміт.
Вбивця таки наважився під'їхати. Галоп мустангів здолав останню відстань між вершниками, що неслися назустріч один одному.
Коней круто осадили, і вони стали. Обидва ватажки якнайточніше розрахували напрямок і зупинилися безпосередньо один проти одного. Лише здалеку доносився шум річки, а над квітами безтурботно бриніла бджола; всі чули її, бо ніхто ні привітанням, ні жодним словом не порушив тиші.
В цей самий момент супровідники обох запеклих ворогів, наче змовившись, направили коней ліворуч і праворуч, щоб стати по обидва боки ватажків. Через те, що Чорний Сокіл і Гірський Грім повернули ліворуч, Шеф де Лю і Хитрий Бобер пустили своїх коней праворуч від Токай-іхто. Делавар міг тепер без перешкоди спостерігати ворогів: посередині — Червоного Лиса в капелюсі з обвислими крисами; праворуч від нього — Шонку, якого ненависть і ганьба все-таки погнали через річку Жовтого Каменя з пливучими крижинами; ліворуч — худорлявого, довготелесого мисливця прерій. Делавар знав цього мисливця ще з тих часів, коли служив на канадському кордоні розвідником у білих людей. Його прозивали Карлом Великим. Багато зарубок на стертому рушничному ложі мисливця розповідали, кому на користь служили його сутички з чорноногими, кам'яноварами і сімома вогнищами ради.