— О! — вигукнув Часке.
— О! — повторив Ігасапа. — Що ти на це скажеш, Часке-Широконогий, Ведмежий сину?
— Що нам не доведеться їсти печені з антилопи, — з жалем констатував Часке. — У нас немає коней, а пішки жодна людина не наздожене антилопу. Ми зробимо інше. Поміркуємо над тим, чому антилопи втекли.
— Ну? — зацікавився Ігасапа.
— Ясно, як день. Навряд чи антилопи тікали від вовків. Певно, вони почули мисливців. Оскільки табун побіг на північ, то небезпека, якої він злякався, має бути десь поблизу річки.
— Вірно, Часке, і якщо ти хочеш дізнатися ще більше, приклади вухо до землі. — Ігасапа вже дослухався, припавши до трави головою.
Хлопці наслідували його приклад.
— Так! — вигукнули вони в один голос. — Загін вершників. Вершники їдуть риссю. Це уатшітшун!
— Хуг! Уатшітшун, що мчать прямісінько на нас. Ми повинні стежити за ними.
Усі троє напружено чекали. У них був гострий слух,і навколо глибока тиша, тому вони почули вершників уже здалека. Минуло чимало часу, перш ніж загін з'явився серед зелених пагорбів.
— Мілаганська! — прошепотіли хлопці. Йшлося про невеличкий передовий загін драгунів.
Драгуни також виїхали на горб, аби краще роздивитись місцевість, й індійці добре бачили, як вони вийняли біноклі й оглядали протилежний берег. Двоє з них, очевидно ватажки, розмахували руками. До них приєднався чоловік у шкіряному одязі і щось їм гаряче доводив. Ранок стояв ясний, сонячний, і тому індійцям було видно геть усе, що відбувалось на горбі. Вони розуміли навіть деякі жести чоловіка в шкіряному одязі, тому що він мимоволі доповнював свої слова тією мовою знаків, з допомогою якої розуміються між собою прикордонники й індійці, а також індійці з різних племен. По знаках дакоти здогадалися, що йшлося про Ведмеже братство і що драгуни шукають їх. Чоловік у шкіряному одязі намагався пояснити мілаганська, що Ведмеже братство ще на тому березі, а тому треба зачекати, поки спаде вода; під час переправи через річку зручно буде у них стріляти.
Драгуни, здавалось, ще не вирішили, як їм діяти. Перш за все вони позлазили з коней, посідали на траву й почали підобідувати. Чоловік у шкіряному одязі залишився на горбі вартувати.
— Ви усе збагнули? — запитав Ігасапа.
— Так.
— Що ж нам тепер робити?
— Убити цих мілаганська ми не можемо: їх дуже багато, — відповів Часке, нишком зітхнувши.
— Але ми не можемо дозволити їм залишатися тут і вартувати, — рішуче сказав Гапеда. — А разом з тим нам. треба зробити все, щоб вони поїхали і не вернулися, тільки-но спаде вода.
— Так-то воно так, — посміхнувся Чорна Скеля. — Але як нам домогтися цього?
— Хитрістю, — упевнено відказав Гапеда.
— І ти знаєш таку хитрість?
— Так! — На худорлявому дитячому обличчі Гапеди промайнула розумна посмішка.
— Тоді давай обміркуємо твою хитрість.
Гапеда схопився за пов'язку на голові, помацав свої тонкі руки, а потім щоки і скроні, що запали від недоїдання та напруження.
— Адже у мене вигляд голодного й виснаженого, чи не так? — промовив він задоволено.
— В очах білої людини — так, — ствердив Ігасапа.
–: Тоді я можу йти. Я побіжу до мілаганська і попрошу в них їсти. Вони спитають, звідки я прийшов, а я їм розповім, що Ведмеже братство потонуло в річці, коли наші чоловіки й жінки хотіли переправитись на цей берег. Якщо тільки…
— Що? — спитав Часке схвильовано. — Чому ти знову замислився?
— У мілаганська є довгі очі. — Гапеда мав на увазі бінокль. — Чи можна ними бачити крізь горби?
:— Ні, — заспокоїв його Ігасапа, — не можна. Ними можна бачити лише на далеку відстань.
— Гаразд. Значить, вони так само, як і ми, не бачать воїнів і жінок з Ведмежого братства. І я можу перехитрити їх!
— Звісно, можеш. Спробуй: мілаганська — де велика небезпека для наших.
Гапеда вирушив у дорогу. Він спустився з горба тим схилом, якого не видно було драгунам, попрямував у долину й тоді майнув непомітно вздовж річки. Пробігши деяку відстань, він зупинився, ліг і залишив після себе слід, так, ніби він тут лагодився спати. Далі знову встав і почав блукати по горбастій місцевості. Нарешті піднявся на височину поблизу загону, ліг на самому її гребені й трохи згодом підняв голову. Помітивши, що чоловік у шкіряному одязі звернув на нього увагу, Гапеда встав на весь зріст і кивнув йому.
Той у відповідь подав знак, що Гапеда може наблизитись.
Хлопець щодуху побіг на горб до драгунів. Солдати, зручно розташувавшись у траві, їли, курили і про щось балакали. Коли підійшов малий індієць, розмова урвалась, і всі з цікавістю почали розглядати його. Чоловік у шкіряному одязі, очевидно, скаут, як говорять у цих місцях, тобто слідопит, відразу ж почав розпитувати чужого хлопця: