Ведмежі хлопці з Ігасапою і білими людьми знову залишилися самі. Зовсім самі?
Ні, не зовсім. Кілька коней до цього часу стояли не-розвантажені, й тепер їх перевели через струмок на східний берег.
Монгшонгша, Уїнона, Медова Квітка та Грозова Хмара перенесли майно Четансапи, Бобра і Токай-іхто, а також жердини і шкури з їхніх наметів та перевели вантажних коней до Ведмежих хлопців і Адамса. Хлопці полегшено зітхнули. Чоловіки й жінки, що прийшли до них, були поважними і сильними членами братства. Сам Четансапа і Чапа, Хитрий Бобер, привіталися з білими братами Адамсом, Томасом і Тео. За ними повільно йшов Шеф де Лю. Ведмежі хлопці подумали, що людині, яка з чотирнадцяти років жила неспокійним життям розвідника, особливо важко буде стати осідлим фермером і скотарем. Але виявилось, що його вагання мало іншу причину, про яку хлопці навіть і не здогадувались.
Тільки-но Шеф де Лю перейшов струмок, сталося щось несподіване і страшне. На протилежному березі відкрився чаклунський намет, і з нього вискочив Гавандшіта. Хоча чоловіки й хлопці вже й раніше бачили чаклуна під час танцю духів, проте сьогодні їм здалось, ніби вони бачать його уперше, так дико й погрозливо металась у темряві його обвішана різними чудодійними знаками постать. Про те, що це людина, говорили лише тіні його ніг. Ведмежа шкура і ведмежий череп висіли у нього на голові й на плечах. Зверху було ще поначіплювано безліч зміїних шкурок, пер, ляльок. Все це метлялося і брязкотіло. Цей танець своїми швидкими рухами і глухими незрозумілими звуками майже примушував глядачів забути, що перед ними людина, і викликав моторошний страх перед невідомим, перед якимось незбагненним тваринним началом. Чаклун танцював по колу, провіщаючи нещастя, про яке його сповістили у наметі духи. Лихо загрожувало Ведмежим синам. Глибоке, жахливе мовчання запанувало навкруги. У купі попелу згасли останні іскри, і темрява остаточно поглинула все довкола. Худоба неспокійно підвелася, перелякана гортанними звуками чаклуна, що час від часу переривались різкими вигуками. Чаклун, танцюючи, усе ближче підступав до струмка. Шеф де Лю, ніби скам'янілий, стояв біля самого берега, сам-один, за кілька метрів від Четансапи, Бобра, Ведмежих хлопців та Ігасапи. Здавалося, чаклун вбачає нещастя в делаварові. Раз по раз чарівницький жезл в руці Гавандшіти вказував на Шефа де Лю, поки, врешті, старий зупинився біля самого струмочка, напроти воїна, і протяжно вигукнув його ім'я.
Шеф де Лю наче застиг на місці.
Чаклун теж не рухався, погрозливо простягнувши уперед жезл. Лише вітер коливав зміїні шкурки, жмутки пер і ляльки.
Немов зачарований, делавар ступив три кроки уперед І зупинився на самому краєчку берега. Вода хлюпала об його мокасини. На протилежному березі стояв чаклун.
Ведмежі хлопці напружено спостерігали цю сцену.
Раптом чаклун різко скрикнув, зірвав з себе ведмежу шкуру, відкривши виснажене обличчя і біле як сніг волосся, що блищало в темряві. Він підняв розчепірені руки, ніби відганяючи якусь страшну небезпеку.
— Токай-іхто помре! — вигукнув він. — Цієї ж години! Тихий багатоголосий зойк розітнув ніч.
— Помре через тебе, делаваре!
Ведмежі хлопці відчули, що серце у них ніби обірвалось і щось стиснуло груди. Шеф де Лю стояв нерухомо, немов приречений.
— Говори, делаваре! — волав чаклун. — Хто вистріляв кулі з рушниці Токай-іхто? Хто змусив його стати з самими лише стрілами під вогонь рушниці Червоного Лиса?
Якусь мить тривала мертва фатальна тиша. Ніхто навіть не поворухнувся.
Тоді плечі делавара опустились, він повільно зняв усю свою зброю і поклав її на траву — ніж, сокиру, револьвер і рушницю.
Хлопці благально дивилися на свого батька Четансапу, поглядом прохаючи його промовити хоч слово.
— Так, він справді зробив це, — прошепотів десь біля Четансапи Бобер. — Він завжди був вправним, але надто квапливим стрільцем. Коли Червоний Лис під час грози напав на наших жінок та дітей і у нас не вистачало куль, Шеф де Лю взяв рушницю вождя і стріляв з неї. Це правда, що через нього Токай-іхто мусить стрілами відбиватись од рушниці Червоного Лиса. Горе нам, якщо Токай-іхто…
Бобер замовк.
Хлопці опустили очі в землю. Вони не могли тепер дивитися на Шефа де Лю. Делавар вчинив погано. Він не мав права торкатись рушниці вождя, не повинен був вдаватися до надто поспішних дій, втрачати самовладання. Це найгірше, що можна закинути воїнові.