Ведмежі хлопці схвильовано чекали.
Невдовзі запона в наметі піднялася, і звідти вийшов молодий Крук. Хлопці підбігли ближче, щоб довідатись, у чім справа. Розвідник рушив до намету Чапи.
Дорогою він роздратовано кинув хлопцям:
— Брехлива сорока, як і всі понки. Він разом з мисливцями за скальпами бився проти Токай-іхто. Ми його зв'язали. Каже, що завтра із сходом сонця Токай-іхто буде тут. Ніч продержимо його зв'язаним, а якщо вранці Токай-іхто не прийде, уб'ємо цього койота. Тотема Токай-іхто в нього немає.
Молодий Крук зник у наметі Чапи.
Ведмежим хлопцям здавалось, що години повзли, мов слимаки, так поволі темніло. Цієї ночі вони не могли склепити очей. Прийде Токай-іхто із сходом сонця чи понка збрехав? Хлопці не пішли до батькового намету, а сиділи на узліссі під деревом, на якому в цей час вартував Ira-, сапа. Тихо ніс свою воду з лісу на луки струмок; маленька хвиля, що вирувала навколо каменя, ловила» промені зірок. Тут, на березі струмка, стояв колись Шеф де Лю, засуджений Гавандшітою. Четансапа пішов на пошуки, але й досі; не повернувся. Нарешті він з'явився і підійшов до спостережного дерева. Побачивши хлопців, він затримався н мить і спитав у них, що сталось і про що сповістив понка. Хлопці не хотіли розпитувати, але Четансапа сам розповів, що знайшов делавара. За звичаєм червоношкірих, Шеф де Лю заподіяв собі страшну рану і нерухомо стояв біля дерева в лісі, аби довести людям племені дакота, що він знову володіє собою.
Хлопці мовчали.
Четансапа пішов до тіпі Чотанки. Він хотів на власні вуха почути, про що розповідав понка.
Раптом пролунав вигук розвідника. Ігасапа миттю зліз із дерева і, надзвичайно збуджений, крикнув:
— Буланий кінь! Буланий кінь Токай-іхто! Без вершника!
Враз відкрилися всі намети. З'явився Четансапа. Він подав сигнал, і всі чоловіки кинулися до коней, сіли на них і навальним галопом помчали у нічні прерії.
Гапеда і Часке також скочили на своїх коней і разом із загоном чоловіків понеслися лугом.
Недовго вони проїхали, як побачили те, про що сповіщав Ігасапа. На горбі стояв гордовитий жеребець і сердито поводив очима. Вершники закружляли навколо нього. Раптом з'явився ще один кінь без вершника. Цей був набагато боязкіший. Вершники усе ближче під'їжджали до коней, що стояли посеред лугу. Нарешті вони зімкнулися в щільне коло, щоб захопити з собою цих коней, і з голосними вигуками помчали до табору.
Але буланий лишився на місці, а другий кінь — це була кобила — притиснувся до жеребця, ніби просячи в нього захисту.
Хитрість вершників не вдалася.
Вони повернулись і розсипались по лузі. Хлопці побачили на сиваші свого батька. Він під'їхав до буланого, і — дивно — буланий не втік. Кінь підпустив сиваша зовсім близько. Один чорногривий, другий — білий, стояли вони поруч, виразно відрізняючись один від одного у темряві.
Чи вхопив Четансапа мустанга за повід? Ні, не вхопив.
Сиваш помчав із своїм вершником далі. Знову воїни зімкнулись колом і поскакали до табору, але знову вони мусили розімкнути коло, і буланий сам лишився на горбі. Кобилу цього разу вершники повели за собою. На ній була вуздечка, яку полюбляють чіпляти своїм коням білі люди.
Під'їхавши до табору, Четансапа зліз з коня і подав знак, що погоню закінчено. Гапеда і Часке взяли сиваша за повід. Батько наказав:
— Ніхто не повинен чіпати буланого. Він поранений. Може, він сам прийде до води і до табуна. А та кобила — коняка Червоного Лиса.
Всі були приголомшені. Кобила Червоного Лиса і жеребець Токай-іхто… без вершників… жеребець тяжко поранений…
Ведмежі хлопці відвели своїх коней і батькового сиваша, тоді знову посідали на узліссі біля дерева. Вони сиділи там і чекали, поки, нарешті, мине ніч. Повільно, дуже повільно пересувались на небі сузір'я. Холоднішало. Втома налягала на людей і тварин. Але Ведмежі хлопці не спали. Вони чекали ранку, коли мав прийти Токай-іхто. Боротьба була, мабуть, дуже важкою. Чи правду казав понка, чи дурив їх?
На сході з'явився перший проблиск дня. Але посланець сонця мало що говорив про ту пишноту, що ось-ось мала з’явитися слідом за ним. Все навкруги було ще затягнуто сірим туманом. Вовки ховались у свої лігва, гасли зорі. Вітер куйовдив траву, що гойдалася під його холодним подихом. Гапеда і Часке присунулися близенько один до одного, намагаючись зігрітися. Худоба підводилась з ревінням і починала пастись. Нарешті в імлі мерехтливого світла показалося з-за обрію сонце. Гриф описав коло на тлі блакитного неба і зник десь у південному напрямку: мабуть, побачив добру поживу!