Тепер дакота мав вільний час, і він використав його, щоб якнайзручніше розташуватися в улоговині. Старанно випробувавши трофейні рушниці й перелічивши патрони й кулі, він поклав це все поряд, аби якомога менше витрачати часу на постріли. Навкруги панував спокій; із затоки теж поки що ніхто більше не наважувався підійти. Десь глибоко внизу, у великій долині, одноманітно плюскотіла вода.
Місяць світив тепер з південного заходу. Над землею висіло високе склепіння блискучих зірок. Вітер ледве повівав і доносив запах гнилі й вогкості, що здіймався з залитих повіддю луків. З своєї височини Токай-іхто бачив, як глибоко внизу мерехтіла річка. Там, на північному березі, простерлася безлюдна прерія. Валка й розвідники, що пішли слідом за нею, давно уже зникли у далечині..
Індієць лежав в улоговині й спостерігав. З прерії линув у ніч індійський ритмічний спів. Токай-іхто прислухався. Це був спів дакотів — монотонний, гордий, нескінченний. Вождь упізнав цей голос. Мати Маттотаупи, Унтшіда, залишилась на цьому березі річки і співала синові свого сина, що перебував у кільці ворогів. Токай-іхто впізнав силует її високої постаті. Ніхто з білих не заважав їй. Білі чоловіки запевняють, що нібито високо шанують жінок, і лають індійців за те, що ті примушують своїх жінок працювати, як рабинь. А насправді білі чоловіки дуже часто глузують із старих і погано говорять про молодих жінок. Червоношкірі воїни так не роблять. Хоч мисливське життя і спричинилося до того, що чоловіки завжди в дорозі з стрілою і луком, а жінка мусить виконувати роботу в наметі, хоч жінки і повинні сидіти у задній частині намету й мовчати, проте червоношкірі чоловіки ніколи не забувають, що жінка також може мати гострий розум і мужність. Вони поважають усіх старих однаково — як чоловіків, так і жінок. Токай-іхто дивувався з мужності Унтшіди, що співала, не звертаючи уваги на ворогів, пісню про життя Токай-іхто і Ведмежого братства. Вона була невтомна. Випроставшись на весь свій зріст, стояла стара серед ночі, й голос її рівномірно лунав у темряві. Навіть брутальних спільників Червоного Лиса вона примусила поважати себе.
Година спливала за годиною. Місяць помандрував далі, і зорі зблідли. Перед світанком стало дуже холодно. Безшумно пролетіла сова, несучи у пазурах спійману здобич.
Токай-іхто відкрив сумку Червоного Лиса і вийняв з неї скальп Маттотаупи з чорним, посрібленим сивиною волоссям. Він ніжно погладив волосся рукою і заховав його в себе. Потім узяв ножа, яким Червоний Лис убив його батька. Це був не широкий скальповий ніж, а кинджал. По тому вождь знову продовжував свою варту.
Внизу, серед ворогів, не помітно було жодного руху. Згасли зорі. Розвіялася сіра пелена передсвітанкових сутінків. Сонячне світло здолало її. Дакота зігрівся в його ранковому промінні. Він уважно поглянув униз, на затоку, і побачив двох вартових, які прокралися туди. Вони дуже обачливо вибрали собі укриття. Токай-іхто помітив лише краєчок жовтого ботфорта, що ледве вирізнявся на тлі мокрого дерева. Другого вартового зрадив ствол рушниці: дуло його виблискувало з-за кущів. Індієць поклав зброю, що мав при собі під рукою, на край улоговини.
Постріл розітнув ранкову тишу. Птахи сполохано знялися і полетіли геть. Ствол рушниці, що виглядав з кущів, зник, невидимий стрілок голосно вилаявся. Другий вартовий вистрілив, куля просвистіла над улоговиною. Токай-іхто відповів. Жовтий ботфорт смикнувсь і спробував надійніше заховатися за дерево. Дакота зразу ж послав ще одну кулю. У відповідь із схованки у затоці почувся тихий стогін, і зливою посипались безладні постріли.
Навіть ці два мисливці, що сиділи у відносно непоганому укритті, в порівнянні з дакотою потрапили у невигідну ситуацію. Токай-іхто легше було спостерігати їх з висоти, ніж їм його. Тепер вони поводилися цілком спокійно. Серед білого дня жоден з них не міг залишити своєї, уже відомої ворогові, схованки, не ставши жертвою його куль, а допомогти їм ніхто не наважувався. Становище їх було досить скрутне.
Вождь чекав. Сонце повертало уже на полудень. Вороги не виявляли ніякого бажання встрявати вдень у сутичку з метким стрільцем, що займав найвигіднішу на всій місцевості позицію. Але вождь додержувався свого плану — він затримував супротивників. Токай-іхто не відчував при цьому ніякого особливого тріумфу, але був задоволений, що білим мисливцям за скальпами та індійським зрадникам так важко «полоснути червоношкірого собаку».