Адамс спробував уявити, який він сам, власне, має вигляд. Не дуже високий на зріст, але й не малий. Міцний і кремезний. З білявою чуприною, з темно-блакитними очима на засмаглому обличчі, він кінець кінцем теж може сподобатись дівчині, в якої зараз немає іншого вибору. Але чи погодився б коли-небудь на це Сміт — то вже інша справа. Та хіба мало є дівчат, що всупереч всіляким перешкодам домагаються свого? Кет не схожа на дурненьку або розпещену. А коли вона стане дружиною, її можна буде відучити від зайвих вибаганок. Ну, а чому б і ні? Хіба він як тимчасовий комендант форту не зобов'язаний приділити трохи уваги дівчині? В своїх думках Адамс не вбачав нічого поганого. Хіба коли-небудь селянин одружувався без певних розрахунків?
Хлопець засміявся і помітив, що його сміх сподобався дівчині.
— Так, старий, — сказав він, відповідаючи на її запитання, — у нього страшна історія. Я вам її розповім коли-небудь увечері при світлі лампи, якщо матимемо час. В цьому будинку я вперше познайомився з індійцем, що його майстерною верховою їздою ви, певно, були сьогодні захоплені. Ви ж бачили його?
Кет кивнула головою.
— Він небезпечний противник?
— Так. Він — «найкраща людина» між річкою Платт і Чорними горами. Але не турбуйтесь. Удень червоношкірі не заподіють нам ніякого лиха. Можете зараз почувати себе як у бога за дверима.
— Приємна втіха, — іронічно зауважила Кет. — До ночі лишилось кілька годин, а тоді вже ви, здається, не можете ручитись за безпеку.
— Блокгаузи збудовані міцно, міс, особливо цей, старий. У нього витривалий шлунок, що перетравлює стріли. Навіть вогненними стрілами його не так легко підпалити. Тут ми, в усякому разі, зможемо довго протриматись, бо артилерії у червоношкірих немає. Не бійтесь, ми будемо захищатись, як леви, і охоронятимемо» вас, мов зіницю ока!
Адамс усміхнувся самими куточками очей.
— Це ваш обов'язок! — зухвало промовила Кет. — Мій батько залишив мене тут під вашою опікою. А втім, я не розумію, чому дакоти так вороже ставляться до нас. Ми ж виділили землі, де вони можуть оселитися. Але вони не хочуть взятися за розум.
— А чого це їм братися за розум, міс Кет? Адже вони тут живуть набагато краще. У такого вождя, якого ви сьогодні бачили, є своя велика держава, безмежні мисливські угіддя, він вільний, як орел у повітрі, і не тільки він, а всі його одноплемінники. Наймитів у них нема, як нема багатих і бідних; нікого там не тривожить наступний строк сплати; хоч вони іноді й голодують, коли довго не з'являються бізони, зате досхочу наїдаються, тільки-но приходять великі стада; я теж думав раніше, що вони ведуть жалюгідний спосіб життя. Але, по суті, вони живуть далеко краще, ніж наш брат. Мені б теж хотілося бути таким воїном або мисливцем, лежати на шкурі і користуватися послугами якоїсь там squaw[2].
— Хіба їм прислужують жінки?
— Не жінки, а червоношкірі баби.
Кет знову заспокоїлась. Та раптом вона здригнулася.
— Адамсе! Тут є щури?
— Чого це ви питаєте?
— В будинку щось ворушилось і шаруділо.
Адамс зазирнув крізь прочинені двері в напівтемне приміщення старого блокгауза. Столи стояли так само, як два роки тому за часів Бена. І на тому ж місці тулилася під стіною лава. На долівці безладно валялися ковдри, а на другій половині приміщення — в'язки сіна. До стін були пригвинчені кільця з ланцюгами, до яких, прив'язували коней. Прорізані в задній стіні двері вели до маленької нової прибудови — комори для боєприпасів і провіанту.
— Шаруділо? Певно, миші, міс. А єдиний щур тут — це я сам. Міссурійський щур…
— Так здалека ви прийшли сюди? Тоді ви багато дечого знаєте, і я з радістю уявляю собі вечір, коли ви мені про все розповісте. Але скажіть мені ще одне, будь ласка: хто той індієць, прив'язаний до стовпа, і чому його прив'язали?
— Тобіас? Його мають відшмагати.
— Відшмагати?
— Так. За погану розвідку. Він повинен був своєчасно попередити нас, бо виїздив саме тоді вночі, коли на вас напали.
— Ви думаєте, що він нас зрадив?
— Ні, я так не думаю, і майор теж ні, а то б цього бідолаху вже давно убили.
— Отже, виходить, що кожний добрий індієць є другом білих?
— Кожний добрий?.. Гм… хто вам більше сподобався: вождь, що всім наставив носа на своєму буланому, чи Тобіас, прив'язаний до ланцюга?
Кет здивовано глянула на Адамса.
— Чесно кажучи… цей вождь. Це, певно, надзвичайна людина. Він не був ні смішний, ні брудний, ні п'яний… Мене тішить думка, що колись-таки трапиться нагода, і ви зможете мені розповісти…
Адамс задоволено усміхнувся і пішов у темний будинок, щоб взяти з прибудови боєприпаси. Великим ключем, який він приніс з собою, відімкнув двері до комори, поклав ключа біля дверей на бочку з дьогтем і заходився шукати ящики з боєприпасами, щоб витягти їх звідти. У коморі без вікон було темно, але Адамс не хотів запалювати світла, бо там стояли бочки з порохом. Він знав це приміщення, як свої п'ять пальців, але останнього разу не він, а хтось інший видавав боєприпаси і так усе попереставляв, що Адамс не міг так швидко зорієнтуватися, як завжди. Нарешті він знайшов усе потрібне і хотів уже замкнути комору, як помітив, що Кет усе ще стоїть на дверях. «Вона чекає на мене! Це — дуже приємно». Адамс простягнув руку до бочки, але ключа там не було. Він усе поглядав на Кет, шукаючи ключа, але ніде не міг його знайти і занепокоївся. «Що за напасть!.. Я ж тут поклав… а може, я сунув його в кишеню?» Адамс обшукав кишені штанів і куртки — ключа не було ніде. Він обмацав інші бочки, а потім долівку. Але даремно. Ключ великий, його відразу побачиш і в напівтемряві.