Важливим є те, що індійці всієї Америки налагодили зв'язок між собою. В 1940 році в Пацкуаро у Мексіці відбулася всеіндійська конференція.
Газети і журнали весь час намагаються змалювати північноамериканських індійців як всім задоволений, розжирілий експонат виставки у резерваціях. Такі елементи серед них е, але правда про життя всього індійського народу в США і Канаді є дещо іншою. Резервації скидаються на тюрму, що стає все тіснішою. Неродючі райони, де містяться резервації, з десятиліття в десятиліття аж до сьогоднішнього дня, весь час зменшуються і переміщуються. Ніхто не має туди доступу, і до 1924 року жодна червоношкіра людина не мала права залишити резервацію. З 1924 року тільки одному індійцеві вдалося втекти з резервації. Але завдяки цьому він втратив безпосередній зв'язок із своїм плем'ям, тому що всьому племені, звичайно, не дозволили переселитися в інше місце.
Начальниками резервації, так званими агентами резервацій, спочатку були здебільшого офіцери у відставці. Багато з них не жили самі в резервації, а лишали там свого заступника. Через нечесність заступників пайок, що мав видаватися індійцям, значно зменшувався. Худоба, яку привозили у резервацію на м'ясо, була в жалюгідному стані. Неполадки скоро набули такого розміру, що агентів зобов'язали законом жити в резерваціях. Навіть добре господарюючи, індійці на відведених для них територіях не могли забезпечити себе їжею. Їх підтримували додатковими асигнуваннями, рентою. Ця залежність і відокремленість резервацій призвела до того, що багато індійців жили марними спогадами про втрачену волю і не прилучалися до загального розвитку племені, так само як не розвивали своїх власних думок і здібностей. Індійці жили ще первісними об'єднаннями, в них не було ні приватної власності на землю, ні поділу на класи. В резерваціях їх примусили поділити землю і віддати її у власність окремим сім ям. Спершу це зустріло загальний опір. В 1887 році виданий «Акт генерала Елотмена». За цим законом індійці повинні були взяти наділи. Але там, де зв'язок між племенами залишився міцним, індійці ще й дотепер спільно обробляють свою землю. Опіка над індійцями сягала так далеко, що їх дітям заборонено було ходити в школу із заплетеним, за індійським звичаєм, в коси волоссям — вони мусили його підстригати. А ті, хто бажав висловити свій протест, ходили з непричесаним волоссям. Тисячі індійців були споєні, обдурені і померли жебраками. Інші за огорожею резервації перетворилися на ледарів, байдужих навіть до власного майбутнього. Проте воля до опору обдарованого народу цим не була зломлена. Ще був живий дух героїв, яких оспівували поети і чиї подвиги викликали захоплення у жителів американських і європейських країн. Ще живий був той талант, що створив на волі села, міста, поля, сади і чудові твори мистецтва. Ті червоношкірі жінки і чоловіки, що їхнім предкам пощастило втекти з резерваційного ув'язнення, в економічному та ідейному відношенні пішли далеко вперед. Почалися деякі зрушення також і в резерваціях. Серед канадських племен, що за загальним рішенням без боротьби пішли в ув'язнення, було багато обдарованих людей. Наполегливо, вперто працюють вони для майбутнього. Індійці брали участь в європейських війнах так само, як американські і канадські солдати. Вони добре знали всі негативні риси американсько-європейської культури. Багато визначних індійців а племен дакотів і чорноногих опубліковували свої спогади про часи волі і про рабство, що прийшло їм на зміну, і таким чином найкраще розповіли нам про свій власний народ. З цих творів ми знаємо про індійців, про їх щоденне життя, їх долю, їх сподівання і муки. Вони не можуть вільно писати про все, тому що змушені видавати свої книги у білих переможців. Однак, незважаючи на це, їм удалось розповісти тим, хто хотів їх зрозуміти, про свої прагнення до кращого майбутнього.
Взаємини між червоношкірими ще дуже схожі на взаємини в первісній общині. Багато з них перебувають ще в полоні старих магічних, забобонних вірувань. Часто це саме ті, хто намагається ствердити культурну самобутність індійців і не має іншого світогляду, що допомагав би їм чинити опір гнобителям. Всі вони мусять ще багато чого надолужувати, щоб розвинути свої здібності відповідно до сьогоднішнього рівня науки і техніки. Але в одному індійці, що знають життя первісної общини з досвіду своїх предків, випередили нас: це їхня колективна свідомість. В первісній общині стосунки між людьми базувалися на загальній рівноправності, взаємодопомозі і чесності. Індійцям, які ще недавно жили таким життям, ці почуття доступніші, ніж нам: тут вони можуть бути нашими вчителями. Вони могли і можуть ще й тепер, незважаючи на несприятливі умови життя, самостійно виробляти погляди, тісно зв'язані з нашими вимогами. Сьогодні ми можемо собі уявити на основі власного досвіду, що означало для племені степових мисливців те, що найобдарованіші з-поміж них організували з допомогою винайдених ними самими знарядь розробку вугільного родовища. В індійців з племені чорноногих це був перехід кількісних результатів тисячолітнього розвитку в нову якість. Ці люди, які так ясно усвідомлюють мету майбутнього, мають до того ж політичну мужність. Недавно вождь племені гопі прийшов до одного з урядовців і сказав: «Ви робите за свої гроші атомні бомби. Ми не хочемо мати справу з такими грошима і не будемо більше брати від вас ренту».