Чекаючи на повернення вождя, Тобіас тим часом оглядав намет. Він, як звичайно, мав круглу форму. Прямі соснові жердини, поставлені колом, сходились вгорі докупи, утворюючи гостряк намету. Ці жердини були старі і, певно бачили, як ріс Токай-іхто і його батько, а може й дід. На жердинах — напнуте важке покриття з бізонячих шкур. Нижній кінець їх прикріплений до вбитих у землю кілків, і тому шкури туго натягнені. Міцна бізоняча шкура, що протягом двох років важкої праці старанно вичинювалась, не дубіла навіть від вологи і добре захищала у негоду. До гостряка намету тяглися тоненькі пасма диму й пари з казана. Вітряний клапан, прив'язаний знадвору до двох стовпів, запобігав скупченню диму, і повітря в наметі було свіже й чисте. Спина й голова розвідника спирались на м'яку лозову плетінку, що звисала з триніжка. Нею звичайно користувались під час сну, і Тобіасові, що протягом багатьох років спав на голій землі, цей пристрій здавався особливо зручним у його безпорадному становищі.
Тобіасову увагу знову привернуло до себе вогнище. Крім собачого м'яса в казані, там смажилися настромлені на рожна шматки бізонячого ребра. На вечерю готувалась сила-силенна м'яса.
Хоча сини прерій головним чином харчувалися м'ясом і могли за один раз з'їсти його дуже багато, така сила м'яса не могла призначатися для нечисленних жителів намету. Тобіас нікого не бачив у тіпі, крім старої та молодої індіанок. Стара єдиний раз підійшла до вогню, а потім обидві знову тихенько сиділи у глибині намету. За звичаєм, жінки їли окремо від чоловіків. Отже, лишалось тільки припустити, що вождь чекав гостей. Це не було чимсь несподіваним у наметі вождя, який, за старими звичаями, мав бути центром гостинності в селищі. Тому цілком зрозуміло, що Токай-іхто, ватажок полювання, на завершення такого щасливого дня запросив до свого тіпі інших вождів і знатних воїнів. Правда, для Тобіаса ця думка була не зовсім приємна. Він соромився свого брудного й подертого одягу, який в наметі вождя, до найменшої дрібниці обладнаному з великою дбайливістю і смаком, видався йому вельми жалюгідним. Це був одяг Тобіаса… а не Вовчого Вождя. Згадка про колишнє ім'я збудила в душі розвідника вже, здавалося, давно забуті почуття.
Запона в наметі відхилилась. Токай-іхто повернувся з купання і зараз же з великою увагою заходився піклуватись про здоров'я свого гостя. Розвідник не звик, щоб хто-небудь дбав про нього, і, здивований і вдячний, дозволяв робити з собою все. Токай-іхто допоміг йому скинути подерту сорочку та старі коричневі оксамитові штани і звелів жінкам принести трохи ведмежого жиру, що очищає від пилу й поту. Вождь обережно оглянув рану гостя.
— Загоїться, — сказав він, — але Шеф де Лю не менш як півмісяця повинен відпочивати у наметі. Може, він бажає вже зараз лягти спати?
Розвідник зробив заперечливий жест; він був занадто гордий, щоб признатися у своїй слабості.
— Тоді прошу Шефа де Лю взяти участь у вечері, на яку я запросив кількох гостей.
Тобіас не міг не погодитись. Вождь допоміг йому сісти біля вогню, а тоді взяв яскраво і майстерно розмальовану бізонячу шкуру і обгорнув нею Тобіаса так, сцо вона спадала з лівого плеча, залишаючи вільною праву руку. Шкура була скроєна на зразок накидки і добре прилягала до тіла.» Шеф де Лю якийсь час уважно розглядав на ній малюнки. Здається, вони зображали мисливські та воєнні подвиги Токай-іхто. Через те, що пораненому важко було підіймати руки, вождь причепурив його волосся. Щіткою з щетини дикобраза він пригладив чорні пасма, щоб вони не спадали на чоло, а замість зеленої хустки пов'язав йому стьожки із зміїної шкіри.
Коли потім Токай-іхто відступив у глибину намету, щоб теж одягти святкове вбрання, до вогнища підійшла молода індіанка, і полум'я освітило її. На дівчині був довгий шкіряний одяг, схожий на кімоно з круглим вирізом на шиї. Рукава і спідниця були облямовані довгою бахромою. На поясі в неї висіли вигаптувані торбинки, в яких зберігалися найрізноманітніші дрібнички. Замість панчіх на індіанці були шкіряні вишиті шаровари, які спускалися до елегантних мокасинів. З плечей її спадали блискучі, мов шовк, смолисто-чорні коси. Проділ — пофарбований кіновар'ю в яскраво-червоний колір. Шеф де Лю спробував відшукати родинну схожість між Уїноною — так звали дівчину — та її братом; однак м'які, повиті прихованим смутком риси молодої індіанки, здавалося, не мали нічого спільного з мужнім обличчям вождя. Але в поведінці обох молодих людей таїлась якась неприступна гордість, що ріднила їх одне з одним. Протягом десяти років вони зазнали важкої долі як діти вигнанця і тому в дитинстві та за юнацьких літ, коли найпалкіше прив'язуєшся до інших, змушені були триматися на певній відстані від людей, серед яких жили.