Коли після цього Токай-іхто теж наївся, жінки загасили вогонь і приготували постелі. Шеф де Лю, розбитий і втомлений, опустився на ковдри і хутра, постелені сестрою вождя на підвищенні для сну. Цілий вечір він був у напруженому стані, і рана на спині ще більше розболілась. Жінки полягали спати разом. Ложе Токай-іхто лишилося порожнім. Вождь загорнувся в стару витерту бізонячу ковдру і ліг перед входом до намету. Запона, підперта схожою на вила жердиною, була відкинута вгору, і всередину лилося пронизливо-холодне повітря. Огітіка, вовкодав, повернувся до намету. Скрутившись клубком, він правив своєму хазяїнові за подушку.
Делавар подивився на сплячого вождя. Він розгледів лише темну тінь, навіть дихання його не було чути. Надворі шуміла річка. У весняному повітрі звучали дві самотні флейти, виливаючи свою тугу в простій мелодії, що знову й знову повторювалась. Це була пісня кохання молодих воїнів, до якої лишалась байдужою Уїнона, вродлива сестра вождя. Чудова пісня, як і чудові весняні квіти у суворому степу, знаходила відгук у серці делавара. Тобіас, похмурий розвідник, вже давно не звертав уваги на жодну жінку. Але ім'я Вовчий Вождь і спогади про горде плем'я делаварів розворушили і в ньому людські почуття, і його також схвилювала чарівна краса справжньої дочки прерій. Почуття до дівчини, в яких делавар навіть самому собі не хотів признатись, мимоволі перетворювались у приховану дружбу до її брата, що врятував йому життя. Шеф де Лю в душі був обурений насильством, яке чинили чаклуни над молодим вождем. Вони хотіли послати його на переговори до білих людей, до яких Токай-іхто, очевидно, ставився з великим недовір'ям. Делавар сподівався, що наступного дня збори ради приймуть якесь інше рішення.
Цієї ночі Шеф де Лю так і не зміг заснути. Перші відблиски світанку, що пробились до намету, застали його з розплющеними очима. Токай-іхто вже встав і, за звичкою, подався на ранкове купання. Делавар здалека чув голоси і сміх плавців. Червоношкірі любили веселощі, і коли білі цього не знали, то причина полягала лише в тому, що вони давали своїм червоношкірим братам дуже мало приводу до радощів і дуже багато підстав для смутку і ворожнечі. Жінки прибрали намет і на сніданок поставили гостеві пемікан. Уїнона скликала понад десяток собак: чорних і рудих, білих і рябих, великих і малих. За допомогою старої, яку вона називала Унтшіда, тобто бабуня, дівчина мотузками з бізонячих кишок поприв'язувала до їхніх спин шкури. Індійці користувалися собаками як в'ючними тваринами. І цього разу жінки повинні були допомогти перенести здобич минулого дня. Привели коней, і на площі зібралося багато жінок та дівчат. Вони посідали на коней і на чолі з сестрою вождя вирушили у дорогу. Жінки мали розпотрошити та порізати вбитих бізонів і привезти в селище м'ясо, кістки та шкури.
Шеф де Лю дивився вслід вершницям, поки вони не зникли з очей. Тоді запону в наметі опустили, і Тобіас втомлено заплющив очі. Вже звечоріло, коли він прокинувсь. Токай-іхто саме повернувся до намету, і делавар довідався, що старійшини цілий день радились і кінець кінцем вирішили, на підставі запрошення, послати вождя у форт. Як підтвердження на шкурі вже був написаний індійськими ієрогліфами лист-відповідь, і вождь подав пораненому делаварові цей документ. Вперше Шеф де Лю зрадів рані, що йому заподіяв бізон. Ні за яких обставин він не міг зараз вирушити у форт з листом, і ні він сам, ні Токай-іхто не були зацікавлені в тому, щоб відправити іншого посланця.
Якщо минулої ночі Шеф де Лю не спав через внутрішній неспокій, то тепер йому заважали зовнішні причини. Із заходом сонця почався від'їзд великих загонів, що не належали до Ведмежого братства і лише тимчасово зібралися в його наметах. Коні тупотіли, лунали голоси, — гавкали собаки, а тоді нараз усе стихло. Але невдовзі, коли на нічному небі вже мерехтіли зірки, повернулися вершниці з мисливською здобиччю. На площі позвалювали тюки з м'ясом, неочищені шкури, кістки, кишки і приставили охорону, щоб їх не порозтягали пожадливі собаки.
Наступного ранку жінки, а з ними й Уїнона та Унтшіда, працювали на площі. Бізонячі шкури очищали від решток м'яса й розпинали для просушування; частину м'яса щільно загортали у шкури, щоб закопати в холодну землю; другу частину різали тоненькими смужками і розвішували на довгих мотузках з бізонячих кишок, щоб висушити на вітрі. Багата здобич завдала роботи усім. Збереження м'яса, розподіл шкур для виготовлення одягу, щитів і будування наметів, а також використання кісток — все це провадилось за рішенням учасників ради. Малу дичину кожний міг споживати в своєму наметі, як йому завгодно, хоча й про неї він повинен був повідомити раду племені. А бізони, священні тварини і життєва основа мисливського племені, споживались за загальною ухвалою; до того ж індійці, що вели незалежний спосіб життя, ніколи не вбивали більше, ніж було потрібно для племені.