У минулі роки біля табірних вогнищ багато розповідали про вдале полювання Маттотаупи на ведмедя; шкура на жердині намету свідчила про його наслідки.
Токай-іхто помітив, що погляд його гостя прикутий до цього трофея.
— Цей ведмідь був, певно, величезним звіром, якого мені ще ніколи не доводилося зустрічати! — промовив делавар, відірвавшись од своїх думок.
— Найбільший ведмідь з усіх, що мені теж будь-коли траплялись! — підтвердив вождь. — Дванадцять років тому, коли я був ще хлопцем, він близько підійшов до наших наметів, і Маттотаупа вбив його.
По очах Шефа де Лю видно було, що йому хотілось почути з уст самого Токай-іхто історію полювання, про яке ходило стільки чуток. Молодий вождь повагом продовжував розповідати:
— Зима тоді стояла сувора й довга, і сніг ще не зовсім розтав, коли ведмеді попрокидалися після зимової сплячки. Вони наважувались підходити близько до наших тіпі й до коней. Трьох мустангів розірвав і зжер ведмідь, а потім напав на брата мого батька і роздер його. Тоді пішов на нього мій батько. Він заприсягнувся вбити звіра списом загиблого брата. Ніякої іншої зброї він не взяв з собою.
— Це сміливо, дуже сміливо. Адже сірий ведмідь най небезпечний хижак прерій і Скелястих гір.
— Це було справді сміливо. Маттотаупа вважався най кращим мисливцем, якого я будь-коли зустрічав.
— Крім Токай-іхто, вождя племені дакотів.
Вождь якось дивно усміхнувся.
— Не знаю. Мої руки не задушили ще жодного грізлі.
— Не задушили?
— Так, не задушили.
Повторивши ці слова, вождь, здавалось, вагався, чи варто розповідати далі. Шеф де Лю не насмілювався наполягати, але підвів голову і очікуюче дивився на дакоту, щ сидів біля вогню.
— Я б розреготався, коли б почув од білих людей, що вони убили ведмедя грізлі без зброї. Але Токай-іхто червоношкірий, він не брехатиме.
— Шеф де Лю теж знає уатшітшун! — сказав вождь. — Вони брешуть залюбки.
— Це правда.
— У воїнів Ведмежого братства існує союз, що каже лише правду. До нього належать наші старі й поважні чоловіки, і мій батько казав, що вони можуть чарами убити брехливу людину. Але на уатшітшун ці чари, мабуть, зовсім не діють. Вони брешуть і зраджують; вони обдурили мого батька, і мені здається, що й цього разу вони не додержать свого слова і посадять мене у в'язницю, коли я прибуду до них у форт.
— Ти мусиш триматися Самуїла Сміта, — порадив розвідник.
— Так, він справляє враження щирої людини, хоч і не навидить червоношкірих. Він прострелив руку підступному Роучу.
Відхилившись від попередньої теми, вождь мимохіть порушив дуже важливе для нього питання, а тоді знов зібрався з думками і продовжив розповідь про полювання на ведмедя:
— Маттотаупа задушив ведмедя. Я бачив цей подвиг на власні очі.
— Коли Токай-іхто був ще хлопцем?
— Хлопцем дванадцяти років, як я вже казав. Вождь вів далі:
— Ми пішли разом з батьком. Маттотаупа хотів мене дечого навчити і взяв з собою. Ведмідь вже відійшов о табору, і ми шукали його сліди. Одного ранку ми знайшли його. Він заховався в чагарнику на березі Bear-Creek[10] і жер труп дикого коня.
Вождь перейшов з діалекту дакотів на прикордонну мову, якою Шеф де Лю володів краще. А сам Токай-іхто досить довго жив біля кордону і знав цю мову, як свою рідну.
— Адже в чагарнику Маттотаупа із списом не міг підступити до звіра!
— Батько звелів мені побігти вздовж струмка і назбирати камінців. Я мав шпурляти ними у ведмедя, щоб роздратувати його і виманити з кущів.
— Батько Токай-іхто забагато вимагав від дванадцятирічного хлопця. Дратування ведмедя — це справа дорослих чоловіків.
— Це змушений був визнати і сам Маттотаупа, бо я допустився помилки під час свого першого полювання на грізлі. Коли я почав шпурляти камінці в кущі, ведмідь не звернув на це жодної уваги. Я підійшов ближче, щоб краще поцілити.