— Хлопець не може кинути далеко!
— Ні. Я підійшов до чагарника на відстань тридцяти кроків. З-за гілок чувся хрускіт — сірий трощив кінські кістки. Крізь кущі було видно його спину і гостру морду. Мені стало соромно, що я так довго не можу роздратувати його, і тоді я замірився найбільшим камінцем в морду. Я влучив, ведмідь кинув їсти і трохи проповз уперед на кінському трупі, так що з-за кущів виткнулася його голова і передні лапи. Кілька гілок зломилося під його вагою, і він сердито заурчав. Я збагнув, що треба примусити ведмедя звестися на лапи, інакше мій батько не зможе влучити йому і» серце. Але мужність трохи зрадила мене, і я оглянувся, щоб переконатись, чи Маттотаупа далеко від мене.
— Твій батько сховався?
— Він лежав, розпластавшись у траві, за маленьким пагорком. Ведмідь ще не помітив його. Я відразу посмілішав, коли побачив батька так близько біля себе, і шпурнув у голову ведмедя усі камінці, що були в мене. Він знову заурчав і запирхав.
— І вийшов?
— Ні, він чекав, чи й далі я жбурлятиму камінці і заважатиму йому, але, побачивши, що я стою з порожніми руками, він перестав звертати на мене увагу і знову заходився їсти.
— Спокійна й розумна душа жила в цій тварині, душа великого воїна. Що ж ти зробив?
— Я витягнув ніж і пішов на нього.
— Всі добрі духи охороняли тебе, коли ти сидиш тепер живий у своєму наметі.
Вождь усміхнувся і кивнув головою.
— Я зважився на більше, аніж дозволяли мої сили. Коли я кинувся на ведмедя, він підвівся далеко швидше, ніж я сподівався, і пішов назустріч, щоб звалити мене лапою. Я був малий, і тому він видався мені дуже великим, і його гарчання страшенно злякало мене.
— Ти втік?
— Так, мушу признатися одверто. Я кинув у нього ножем, але тільки злегка поранив і, повернувшись, кинувся тікати до батька. Але поранений розлючений звір перетяв мені шлях. Мій батько зірвався на рівні й заревів, аби відвернути увагу ведмедя, і, як він пізніше мені розповідав, також метнув свого списа, але ведмідь зламав його.
— Тобі вдалося сховатись?
— Ні. Та я більше і не хотів цього робити. Почувши батьків голос, я став проти ведмедя, що звівся на задні лапи. Я не сягав і до половини здоровенного звіра, але вдарив томагавком по лапі, яку він заніс над моєю головою, і поранив її. Коли він замірився на мене другою лапою, його ззаду схопили дві руки.
— Маттотаупи!
— Так, мого батька. Він кинувся, ще не усвідомлюючи, як зможе допомогти мені без зброї. Він вп'явся обома руками в шию могутнього звіра і притис його до голих грудей. Хоча Маттотаупа був велетнем, проте ведмідь був вищий за нього. Почалася страшна боротьба. Ведмідь тупав і пирхав, дряпався і бив непораненою лапою, намагаючись повалити мого батька. М'язи Маттотаупи надулися тугими вузлами, жили набрякли, очі налилися кров'ю, а з рота бризкала піна. Мені перехопило подих від цього видовища, і я знову замахнувся, щоб ударити ведмедя сокирою, але Маттотаупа заборонив мені. Здавалося, боротьба триватиме без кінця. Тварина і вождь шарпали одне одного на всі боки, сопіли, і з мого батька струмками лився піт. Що міцніше стискалися його руки навколо горлянки ведмедя, то більше той скаженів. Ти ж знаєш, що грізлі сильний і витривалий.
— Певно, навіть сильніший і витриваліший за бика. Розповідай далі, вождь!
— Боротьба наближається до кінця. Лапи ведмедя забили млявіше, маленькі очиці закотилися, товстий і довгий язик вивалився з пащі, і, зрештою, звір грюкнувся на землю. Мій батько упав разом з ним і лежав у траві. Сили його вичерпалися, і я вже подумав, що він мертвий. Але коли я став біля нього навколішки, він схопив мене за руку, а незабаром уже звівся на ноги і сміявся, хоча кров ще неспокійно пульсувала в його жилах і текла з ран. Він не дорікав мені, а навіть похвалив за те, що я томагавком покалічив ведмедеві лапу. Коли мій батько покурив і напився з потоку, ми потягли грізлі до табору. Це була остання здобич, яку приніс Маттотаупа додому. Повернувшись до наметів, він застав у своєму тіпі гостя, якого звали Червоний Лис, і той привітав його чарівною водою…
Оповідач урвав мову. Він перевів погляд з Шефа де Лю на мерехтливе полум'я, і в очах його спалахнула смертельна ненависть.
— Настане день, коли я його задушу, — стиха промовив він.
Делавар відчув похмурий настрій вождя і замовк.
Тільки вогонь потріскував у наметі, кидаючи миготливі відблиски на високі шкіряні стіни і звисаючу ведмежу шкуру.
В ЗГУБНИХ ЛАБЕТАХ ЛИХВАРСТВА
В наметі стояла німа тиша. Вождь ніби забув про свого гостя. Жінки мовчки вийшли з глибини намету, щоб повернути рожна над вогнищем І підкласти у полум'я дрова. Шеф де Лю поринув у свої думки. Йому здавалося, що цього вечора Уїнона була ще сумнішою і відлюднішою, ніж звичайно. Розповідь вождя розворушила спогади про день, який став причиною нещастя і ганьби, що ціле десятиліття тяжіли над гордим родом.