Бобер розповів.
— Я купив зброю, купив за гроші Токай-іхто, — закінчив він, — це була чесна торгівля. І я не винний, що ці люди так поспішали і лишили тут кілька золотих монет. — Він показав на дві купки доларів, які позбирав між ковдрами. — Нехай Токай-іхто візьме їх собі.
— Залиш їх собі, Бобер. Ти зробив дуже велику послугу своєму племені.
— Навіщо мені золото? Воно мені не потрібне. Хай краще Токай-іхто подарує мені шматок найніжнішого бізонячого стегна, щоб я міг підкріпитись для боротьби проти духа, що оселився в матері моєї матері і хоче примусити мене їсти у своєму наметі м'ясо старого бика.
— Я тобі з охотою дам цілого молодого бізона! — На обличчі Токай-іхто промайнула ледь помітна усмішка.
Покликали Уїнону та Унтшіду. І Чорний Сокіл тут як уродився. Ще довго після того, як в інших наметах усі вже поринули в сон, біля вогнища вождя не вгавала розмова.
— Ти вже побачив різницю між червоношкірими і білими людьми, — почав Токай-іхто, звертаючись до Шефа де Лю. — Чапа не бере золота, яке я йому хочу подарувати, а біла людина вже понад тринадцять років ризикує своїм життям, щоб здобути його.
— Я хотів би знати, для чого! — вигукнув Бобер, хоча зверталися не до нього. — Навіщо потрібне золото уатшітшун? Його не можна їсти, з нього не збудуєш намету, не зробиш ніякої зброї. Воно блищить, і жінки можуть носити його на шиї. Та й по всьому! Що роблять уатшітшун із золотом? Цього я ніяк не можу збагнути.
— Вони обмінюються ним, — пояснив делавар, — вони вимінюють за нього все, що їм потрібно.
— Це якась дивна таємниця.
— Отож-бо й є. Але нехай Бобер згадає про те, що червоношкірі люди раніш також обмінювались черепашками. Вони теж були ні до чого не придатні.
— Ти маєш рацію, — втрутився Четансапа. — Та ось недавно я чув, що білі люди складають тисячі й тисячі золотих зерен, щоб ними володіти… Але хіба можна обміняти так багато золота? Жодній червоношкірій людині ніколи б не спало на думку набити свій намет доверху черепашками.
— Білим людям доводиться вимінювати більше, ніж нам, і тому їм потрібно більше золота, ніж індійцям черепашок, — висловив свою думку делавар. — У нас намети, а в них будинки; ми їмо м'ясо, а вони їдять м'ясо, й рибу, й цукор, і молоко, й борошно, і овочі, і ще багато дечого; на нас одна одежина, а на них щонайменше три — одна на одній; у нас один вогонь у наметі, що разом обігріває, варить м'ясо і освітлює тіпі, а в білих людей для цього три різні вогні. Мені треба б було говорити дні й ночі, щоб розповісти вам, що мають білі люди. І всім, що мають, вони обмінюються між собою.
Чапа, хитаючи головою, їв бізоняче стегно.
— Це дуже дивне плем'я, плем'я білих. Але я й досі не можу збагнути, навіщо людині так багато золота. Чого ж він та його жінки ще можуть потребувати, крім їжі, житла та одежі?
— Проте вони прагнуть ще дечого, — і собі докинув Токай-іхто, — і це справжня таємниця золота в уатшітшун. Хто має золото, може не тільки їсти й жити, він може купувати землю, дуже багато землі. Він може також купувати або наймати чоловіків, жінок та дітей, що самі не мають землі і змушені працювати на нього. Хто в білих людей має золото, не тільки добре живе, а й є вождем серед інших.
— Атож, це правда, — підтвердив Бобер. — Мій батько розповідав мені про це. Його теж купив за золото один білий чоловік. Він мусив тяжко працювати на полі, що належало білому; його часто били.
Четансапа підняв з долівки одну з шкіряних ковдр і помацав рукою піщаний грунт прерії.
— Землю купують? — спитав він недовірливо. — І людей купують? — Він похитав головою.
— Це справді так, — знову почав Шеф де Лю. — В блокгаузі на Ніобрарі є один молодий вершник з волоссям світлим, як маїс. Він не міг заплатити за землю, на якій сіяв хліб його батько, могутнім білим людям, що мають золото, і тому мусив покинути свою землю і продати себе. Він лише тому стріляє в червоношкірих, що продав себе довгим ножам, а не тому, що ненавидить червоношкірих.
— Це погано, — вирішив Четансапа. — Але я все ж таки не розумію, чому білі люди повинні купувати землю. Хіба наші брати з племені дакотів теж не сіяли маїсу? Землі було вдосталь. Жінки вкидали в неї насіння, і воно росло.
— Але білі люди не можуть спільно сіяти маїс, як це завжди робили червоношкірі, — сказав Токай-іхто. — Вони ділять землю, мов шматок шкури, кожний бере звідти клапоть для себе, кожний купує собі насіння і велить його сіяти людям, що за золото мусять працювати на його полі.
— Отже, білі грабують не тільки червоношкірих, вони грабують також одне одного.