Бобер, здавалося, глибоко замислився і провів рукою по своєму кучерявому волоссі.
— А втім, уатшітшун розумніші, ніж ми. Вони знають, що робити з золотом, а в нас є золото, і ми не знаємо, що з ним робити. Чого ми боремось за свої мисливські угіддя? Давайте дамо за них уатшітшун золота і житимемо в мирі!
Токай-іхто довгим похмурим поглядом дивився на свого бронзовошкірого друга.
— Виходить, Чапа поділив би золото Маттотаупи з Пако Бакеріко? — запитав він якимось непевним голосом.
— Чому поділив би? — здивувався кучерявий.
— Щоб його з дозволу Великого Батька у Вашінгтоні добути з землі для Бакеріко і для червоношкірих людей.
— Ні… ні, ні, я не бажаю мати справу з Мавпочкою і Червоним Лисом, і я нічого не хочу з ними ділити, бо вони вміють тільки обдурювати. Але признаюсь тобі, мій вождь, що над цим мені ще треба поміркувати. Чи ж дозволить Великий Батько у Вашінгтоні червоношкірим людям мати стільки землі, скільки вони можуть дати золота?
— Ні, — сказав делавар, — не дозволить, хоча й має на це право. Але він зробить інакше. Він пограбує золото і вижене червоношкірих людей з їхньої землі. І тоді матиме те й те, а червоношкірі не матимуть нічого. Ви змушені будете піти у резервацію і дякуватимете Великому Батькові, якщо він не моритиме вас голодом.
— Тоді нехай рушниці й стріли вирішать, чи мав право великий розбійник з Вашінгтона вчинити так з племенем тетон-дакота, хуг!
Кучерявий зняв з рожна ще шматок стегна і з'їв його в сутінках. У делавара було таке враження, ніби думки в голові хитруна не переставали пожвавлено снуватися.
Частина друга
ПЕРЕМОЖЕНІ
ТОКАЙ-ІХТО УСВІДОМЛЮЄ ПРАВДУ
айже чотири тижні збігло з того часу, як контрабанда зброєю, що нею займався Моніто, знайшла свій раптовий кінець. Шеф де Лю вже одужав і вирушив назад до форту. Він віз з собою листа, у якому повідомлялося, що Токай-іхто прибуде на військовий пост для переговорів з полковником Джекманом.
З тихим дзюрчанням текли води Кінського потоку до Північного плоскогір'я. У верболозі понад берегом щебетали пташки. Риби стрибали, плюскаючись у хвилях потоку. На середній течії річки, там, де вона, вигнувшись дугою, повертала на південний схід, усе ще стояли, всупереч мандрівним звичкам минулих років, намети, що належали родинам Ведмежого братства. Весняне сонце уже добре пригрівало, шкіряні стіни майже усі були підняті, відкриваючи очам середину жител. Жінкам, які прийшли до річки набрати води в шкіряні відра, видно було, що в тіпі чаклуна сидить сам старий Гавандшіта, а перед ним двоє хлопців — Гапеда і Часке — ватажки Молодих Собак. Стіни намету розмальовані блискавками — символом неба, — і зміями — символом землі — та багатьма іншими таємничими знаками. В тіпі чаклуна оживали старовинні легенди про мир між усіма людьми і про мир між людьми і тваринами. Гавандшіта знав ще від своїх предків сьомого коліна, що дакоти жили у родючих долинах річок і будували там собі селища, храми та глиняні вали; обробляли землю і сіяли на ній маїс та тютюн; що вони плавали річками, проходили тисячі миль драглистими стежками і навіть робили спроби дістатися на своїх кану через велику воду до батьківщини білих людей. Він знав, що чоловіків дакотів з їхніми жінками та дітьми зігнали з родючих земель біля річок та лісів, які захищали їх від негоди, спершу червоношкірі люди, що самі були вигнані уатшітшун, а потім білі люди. І тому дакоти знову змушені були податися в неродючі степи. Вони знову змушені були полювати й кочувати, як їхні прабатьки тисячі років тому.
Старезний Гавандшіта знав багато, дуже багато. Гапеда чув від нього розповіді про великих вождів і великі війни. Він чув про Понтіака, Річкову Видру, що за короткий час завоював десять фортів білих людей, всі за допомогою хитрощів і ціною невеликих втрат, але зазнав поразки біля десятого форту, який не зміг узяти через зраду однієї червоношкірої жінки. За голову Понтіака білі призначили винагороду, і знайшовся один, що заслужив її. На п'ятдесят великих сонць пізніше повстав Стрибаючий Гірський Лев і скликав усіх червоношкірих чоловіків на вирішальну боротьбу. Навіть сам Гавандшіта приєднався до нього, коли йому було двадцять зим. Але брат Гірського Лева — чаклун Тенскватава — надто рано розпочав боротьбу, і вирішальну битву було програно. Гірський Лев продовжував боротися і загинув. Сім років семіноли чинили опір; потім їх перемогли, але тільки після того, як довгі ножі під час переговорів по-зрадницькому захопили у полон їхнього вождя Оцеолу.