Незважаючи на кайдани, він спритно випростався і обдивився стелю. На його думку, до неї можна дістатися, лише стрибнувши з простягненими руками. Токай-іхто виміряв довжину і ширину льоху, — він був просторий і, певно, проходив під обома кімнатами — кабінетом і спальнею коменданта. Душник знаходився під спальнею. Ще тільки-но звернуло за полудень, і світло скісним промінням падало на курну долівку льоху. Стіна старого блокгауза, що стояла напроти, була освітлена сонцем. Було чути, як на подвір'ї і вгорі в будинку сновигали туди й сюди люди. Дакота розрізняв голоси і метушню офіцерів, які ще й досі клопоталися з фельдшером біля Сміта. Кінець кінцем йому причулося, що непритомного віднесли в суміжне приміщення і, певно, поклали на похідне ліжко.
Крізь душник в'язень бачив чоботи солдатів, що пробігали повз будинок, до нього долинали вигуки, сповнені, гніву й зненависті. Здається, у форті панував поганий настрій. Стара команда майора дала волю своєму обуренню. Надвечір, коли проміння світла померхло, Токай-іхто чув, як запекло сперечалися солдати біля скрипучого насоса. Раптом пролунав чийсь владний голос, і вмить все стихло. Та ненадовго. Коли смерклось, в казармі зчинилася страшенна бійка. Стукіт і крики розлягалися на весь двір; одна група, здається, викидала другу. Зненацька пролунало два постріли. Вони, певно, злякали і трохи охолодили розпалені душі; шум послабшав, і поступово запала тиша. Вже стояла темна ніч.
Біля прорізу, що виходив у кабінет коменданта, щось заворушилось. Ляду підняли і спустили драбину. Важко загупали чоботи, і з'явилася тонка постать в уніформі. Соснова скіпка освітила бліде обличчя Антоні Роуча. Лейтенант підійшов ближче і, перш ніж заговорити з в'язнем, безцеремонно посвітив йому в обличчя.
— Ну? — спитав він. — Чи ти вже обміркував справу? Може, тепер таки підпишеш?
Токай-іхто не удостоїв Роуча відповіддю.
— Бач, який гордий! Добре подумай, дакота! Адже ви. однаково підете у резервацію. Коли ти підпишеш, то, може, ще й вийдеш живим з цієї нори. А коли ні — то пропадеш тут, мов Пацюк у пастці. Ну, то як? Ти не маєш нічого мені сказати?
— Нічого, опріч того, що я зневажаю тебе, Антоні Роуч.
— Уклінно дякую. Але це навряд чи пошкодить моїй кар'єрі. Джекман і так привіз мені чин капітана. І якщо ти ще схаменешся, то даси мені знати.
Вождь відвів очі від Роуча, ніби зовсім не помічаючи його присутності.
— Дурень! — пробурмотів лейтенант, нічого не домігшись, і подерся з льоху вверх по драбині.
Токай-іхто, зачекавши кілька годин і упевнившись, що вже за північ і гарнізон спить глибоким сном, скрутився, як їжак, і обмацав пута на ногах. Вони були дуже міцно затягнені, кров застоювалась, ноги набрякали все сильніше. Токай-іхто спробував закутими руками послабити вузли. — Вони начебто піддались. Він терпляче працював, поки пута вже не так боляче в'їдалися в ноги. Розв'язувати їх він не хотів, бо його зап'ястя були скуті залізними кайданами, від яких він все одно не зміг би звільнитись, так само, як і не був спроможний без сторонньої допомоги і спеціальних інструментів відімкнути ланцюг, що оперізував його тіло. Він мусить чекати, доки не почне діяти Бобер, а до того часу йому не хотілося викликати підозру. Не могло бути, щоб уже цієї ночі його вірний друг зважився на щось, бо обставини для звільнення зараз дуже несприятливі, а Бобер мусить усе точно розвідати і старанно підготувати. Це, можливо, триватиме й не один тиждень. Токай-іхто спробував заснути, бо хотів зберегти сили.
Було ще дуже рано, коли він прокинувся. Надворі вже світило сонце, але до нього воно не заглядало, бо душник виходив на північну сторону подвір'я. Від насоса долинав шум, чулись грубі жарти, хлюпання і плескіт води. Це вмивались раурайтери і солдати. Дакота, як і всі його одноплемінники, з дитинства звик щоранку стрибати у бистрий потік, пірнати і плавати. Йому так бракувало освіжаючої прохолоди і чистоти. Долівка була вкрита брудом і пилом: суха земля змішалась з попелом.
В обідній час ляда відкрилась, і незграбний раурайтер приніс воду й солонину.
— Тепер я мушу приходити щодня, — сказав він докірливо, і Токай-іхто побачив вираз постійного невдоволення, що викарбувався на його обличчі.
Поволі тяглися пообідні години. Вуха Токай-іхто прислухались до того, що відбувалося надворі. Гарнізон усе ще, мабуть, був численний, і частина його тепер, здається, розташувалась за межами форту. Завіси на західних воротах безперестану рипіли, люди увесь час виходили і заходили. Віддалений гомін і вигуки змішувалися з дзюркотінням річки. Чути було іржання великого табуна коней і приглушене тупотіння копит по м'якому луговому грунті: це загін вершників, розтягнувшись цепом, повертався назад.