— Гі-їп-їп-їп-гі-яг! — пронизливо розітнув він темряву безмісячної, зоряної ночі. Пролунали далекі постріли і з криків у дворі Токай-іхто зрозумів, що дакоти пускали також і запалювальні стріли. Чути було, як тягнуть бочку з водою.
Токай-іхто став біля душника. Він спробував підстрибнути і вхопитися за нього скутими руками, але це йому н вдалося. Він мусив чекати на допомогу Бобра.
І вірний друг прийшов. Він насилу протиснувся до пояса крізь душник і випростав руки. Токай-іхто простягнув йому свої і весь подався вгору, щоб Боброві легше було його витягти. Але в цю хвилину у дворі сталася подія, яка все змінила.
По голосу і постаті він упізнав Червоного Лиса, що біг до них із заднього двору. Токай-іхто вмить випустив руки Бобра і скочив назад на дно льоху.
— Червоний Лис! — крикнув він Боброві, щоб звернути його увагу на небезпеку.
Чапа підхопився і ледве встиг випростатись перед ворогом, перш ніж той схопив його ззаду. Токай-іхто бачив ноги обох, що зчепились у боротьбі. Дакота знову спробував вибратись крізь душник, але він був надто високо і надто вузький. Незважаючи на все напруження і спритність, годі було й думати про те, щоб втекти таким чином із скутими руками. Червоний Лис щось прокричав надворі. Токай-іхто не розібрав слів, але відчув, що йшлося про нього. Ляда піднялась, і не встиг дакота отямитись, як у льох сплигнуло два чоловіки. Токай-іхто не міг чинити їм опір. Він знову сів під стіною, намагаючись приховати, що ланцюг розпиляний. Один з солдатів підняв приклад і з шаленою люттю вдарив в'язня. Токай-іхто більше вже нічого не пам'ятав.
Опритомнівши через кілька днів, вождь відчув біль у голові. Він хотів розплющити очі, але зліплені кров ю вії не слухались його. Мимоволі сіпнулися руки, щоб протерти очі, але натрапили на непереборну перешкоду. Свідомість того, що він не може рухати руками, вразила його, наче удар. Токай-іхто збагнув, що ув'язнений. Він скорчився і колінами обтер з очей закипілу кров, насилу підняв вії. Перед очима в нього все розпливалось, але, напруживши полю, він розібрав, де знаходиться. В льоху. На тому самому місці, де його звалив удар приклада. Крім болю, він відчув тягар нового важкого ланцюга, що стиснув його тіло. Руки були скуті на спині, а не спереду, як раніш, а в ноги міцно впивалися кайдани.
Дакота знову витягся і поклав голову на тверду курну землю. Він боровся проти нової непритомності і примушував свій мозок сприймати зовнішні враження. Крім шуму і стукоту, що їх викликав приплив крові в ушах, він чув знадвору гомін людських голосів, що то зростав, то знову с падав, розмови, вигуки, сміх та співи, і між тим човгання ніг і тупіт коней. Вождь зрозумів, що вершники і солдати її гарному настрої. Усвідомлення цього лягло важким каменем йому на груди, і він знову знепритомнів.
Руки, що клопоталися біля дакоти, розбудили його. Хтось обмацував його тіло.
— Вони тебе таки добре побили, — прокаркав чийсь голос. — Але ти усе ще живий. А ми повідомили Бобра, що ти помер.
Токай-іхто підняв повіки.
— Мене звати Томасом, — сказав чоловік, — я чередник і ферми Адамса. Адамс утік. Вони знайшли в тебе його напилок, і Червоний. Лис хотів убити хлопця. Ми мусимо теж іти звідси, ми обоє, Томас і Тео. Вони більше не довіряють нам. Зрештою, ми охоче підемо. На старості літ ми і. се одно не навчимося вбивати й обдурювати, а платня тут така ж мізерна, як і скрізь.
— А Тобіас? — спитав дакота.
— Він лишається тут. Хоча Червоний Лис уже двічі мало не до смерті побив його. Я не знаю, що він має проти нього. Але Тобіас живучий, мов кішка, і вкрався до Роуча в довір'я. От ви, червоношкірі, коли треба, вмієте бути і хитрими, і потайними. Ви краще знаєтесь на цьому, ніж ми. Тобіас лишається. Якщо можна буде щось зробити для тебе, він подбає про це. А Бобер поїхав із своїми людьми, йому й так пощастило, що він тієї ночі вирвався з пазурів Червоного Лиса.
Томас послабив в'язневі кайдани на ногах і приніс води.
Їсти Токай-іхто ще не міг нічого.
Лишившись сам, в'язень ліг на долівку і заплющив очі, бо й так над силу сидів. Наче уві сні почув він шум на подвір'ї і кроки нагорі в будинку коменданта… Години минали, і він сам не знав як. Нарешті крізь душник повіяло вечірньою прохолодою. Рублені стіни льоху потонули в темряві. Замовкли надворі солдатські теревені й співи, що мучили розбиту голову. В кабінеті коменданта теж стало тихо. З двору доносились лише розмірені кроки вартових. Десь вдалині вовки затягли свою нескінченну нічну пісню, і тихе дзюрчання річки долинуло до ушей в'язня. Незважаючи на тяжкі рани, Токай-іхто випростався і почав прислухатися до голосів вільних прерій. В цей час у вождя було таке відчуття, ніби слово «в'язень» вп'ялося невблаганними пазурами у горло і перехопило подих. Пойнятий безсилою люттю, він заздрив вовкам, що вили від голоду, але були вільні.