Хто були ці переможені? Чи всі вони скорились, люди без землі і права, раби великих уатшітшун?
Токай-іхто. намагався тепер силою волі перебороти кашель і гарячку. Він щодня знову ходив і робив рухи, які дозволяв йому ланцюг. На превелике здивування вартового, індієць знову їв, хоч їжа і не була смачною. Це нове переконання захопило його з такою силою, що він більше не помічав, як день змінювався ніччю, і не через байдужість, а внаслідок пристрасної роботи думки, бо спостереження за часом теж забирало б якусь частину його полі.
Одного похмурого зимового дня пополудні вайлуватий вартовий прийшов до в'язня раніше, ніж звичайно. Ще не настав час вечері, і в його руках не було нічого. Ставши перед дакотою, він, не поспішаючи, вийняв з кишені ключ і показав його в'язневі.
— Сьогодні ти повинен з'явитись до коменданта, — сказав він, — до капітана Роуча. Поводься там пристойно. Від цього залежить твоє життя.
Він відімкнув наручники і ланцюг. Токай-іхто відчув полегшення.
— Ну, — буркнув вайлуватий, — тепер лізь наверх по драбині. І щоб мені без мороки. Там, нагорі, вже стоять кілька чоловік з револьверами, щоб зустріти тебе.
Дакота мовчки виконав наказ.
Увійшовши до кабінету коменданта, він побачив на лаві під стіною капітана Роуча. Той, тримаючи в жовтих пальцях сигарету, відхилився трохи назад. На його обличчі відбилось усе, що відчуває зла, честолюбна людина в хвилину тріумфу. Він зморщив носа, коли Токай-іхто зупинився перед ним в забрудненому кров'ю й пилом одязі, на якому вже майже не видно було коштовної вишивки.
— Нащо ти привів мені цього брудного смердючого типа? — скрипучим голосом сказав він до незграбного раурайтера. — Йому слід було б спершу почиститись, а тоді вже з явитись до коменданта. Ну, давай, — звернувся він до дакоти, — якнайшвидше закінчимо цю справу. — Він розглядав індійця, як тварину, що продається на базарі. — Ти, здається, таки серйозно хворий, — зауважив він, — в тебе, мабуть, сухоти чи щось подібне. — Роуч навіть не старався приховати своє задоволення з цього приводу. — У всякому разі, на думку фельдшера, у тебе сухоти. — Токай-іхто згадав, що одного разу його оглядали. — Ніщо вже не стоїть на заваді твоєму звільненню, якщо ти схаменувся і згоден написати, що слухняно відправишся в резервацію. — Роуч вертів у руках якийсь папірець. — Ну, то як? Ти вже обміркував справу?
— Я маю підписати, що я сам відправлюсь у резервацію?
— Атож. За твоє плем'я тобі вже нема чого підписувати. Воно вже давно там.
— Я зобов'язуюсь не чинити опору і піти в резервацію.
— Чудово. Ач, що можуть зробити кілька місяців ув'язнення в льосі! Зовсім іншою людиною став! — Роуч підсунув дакоті документ. — Ось! Підпиши!
Токай-іхто трохи навчився читати за той час, коли разом з батьком жив серед білих. Тепер він старанно розбирав документ, який мусив підписати. Зміст його був справді такий, як сказав Роуч. Дакота стоячи підписав.
— Свою зброю ти, звичайно, не одержиш. Тепер ти з дикуна станеш цивілізованою людиною. Завтра вранці вирушиш у дорогу. Тобіасові треба відвезти кілька листів в агентство, і він візьме тебе з собою. Коня тобі віддадуть, все одно з цієї тварюки нема ніякої користі. І гляди мені, щоб забрав ще й того хижака, чорного вовка, що наганяє на всіх страх. Це, певно, твій собака?!
Токай-іхто знизав плечима. Роуч оглянувся.
— А де ж Тобіас? — спитав він драгуна, що був у кабінеті.
Відчинилися двері, і увійшов той, про кого саме йшла мова.
— А-а, Тобіас! Ось поклопочися про цього хлопця. Йому треба їхати у резервацію. Візьми його завтра з собою. Цю ніч хай переспить у тебе в казармі.
— Хуг.
Не промовивши більше й слова, обидва індійці вийшли з приміщення. Надворі вже сутеніло — надходив зимовий вечір. Солдати і раурайтери, що вешталися надворі, з неприхованою цікавістю дивилися на звільненого в'язня.