Франт мало не плакав від люті.
— Ось! — Він витяг маленький папірець.
— Дай-но сюди! Це справді цікаво! — вигукнув канадець.
— Ні, не дам нікому. Білі чоловіки можуть прочитати його тільки з моїх рук. — Хвалько розправив документ на столі і знову підніс його вгору. — Тут написано…
— «31 січня 1876 року!» — загорлав Пітт. — І далі: «Хто високо літає, той низько сідає!» Це чудовий листочок з календаря!
— О, — важко зітхнув отетерілий франт.
Канадець поплескав його по плечі:
— Так, мій юний брате, це правда. Ти не можеш поскаржитись, що тебе обдурили. Усе це чистісінька правда!
— Але…
— Що там «але», — реготав Джонні так, що його гладке черево аж двигтіло, — ніяких «але»! Все чистісінька правда! Ти високо залетів і був зарозумілий? Авжеж, щойно опірений півнику! Ти дав маху? Авжеж, і сидиш тепер тут, наче мокра курка. Тебе обдурили? Ні. Отже, папірець каже правду. Хіба не так?
Франт приголомшений сидів на табуреті і хитав головою. Він не знав, що заперечити на такі логічні докази. Джонні підсунув зажуреному хлопцеві повний келих.
— Випий-но! Відразу полегшає! — проказав він з батьківською поблажливістю.
Знову перекинули по чарці.
— Так, так, — закінчив Джонні розмову про генеральську уніформу, — от які люди бувають. Ти заплатив сто бобрових шкурок, бо хотів бути тим, ким ти не є насправді, мій сину. А втім, нещодавно і в мене був один такий божевільний в окулярах і пропонував мені мало не стільки ж і дарів за справжню куртку вождя! Аби тільки вона була справжньою, і навіть без усяких там перлин, а лише з гарно старовинною вишивкою… Отака, як на тобі, Гаррі! — нирнувся хазяїн до Токай-іхто.
— Але ж ця куртка досить-таки брудна, — сказав франт.
— І до того ж не продається, — зауважив Токай-іхто іронічною посмішкою.
— Шкода, — промовив Джонні, — тому ці речі і ціняться так високо, що дуже рідко продаються. Може, ти ще подумаєш? Можу тобі дати за неї п'ятдесят доларів.
Кривавий Томагавк схилився над столом. Хміль ударив йому в голову, і думки його обважніли.
— Нам треба ж нарешті з'ясувати, що робити з Токай-іхто! — пробуркотів він похмуро до Шонки.
Шонка встав.
— Так. Спочатку ми повинні довідатись, чи має Токай-іхто ще якусь зброю, крім ножа!
— Ні, — сказав Шеф де Лю.
— Тебе не питають, Тобіасе! — гостро відрубав Шонка.
— Татокано! — гукнув він услід за цим. — Обшукай Гаррі! Гаррі, встань! І руки вгору! — наказав Шонка і вийняв револьвер.
Знову в кімнаті запала мертва тиша. Шеф де Лю глипнув на Токай-іхто, але той поглядом дав йому зрозуміти, що він не повинен втручатись.
Не поспішаючи вождь підвівся.
— Я розумію, що ви мене боїтесь, — сказав він і став просто перед револьвером Шонки. Він скинув брудну, оздоблену багатим вишиванням куртку, і всі побачили його виснажене тіло з глибокими рубцями на грудях.
— Дивіться… при мені немає нічого, крім ножа.
Франт, якого Токай-іхто, здавалось, зовсім не помічав, обмацав пояс дакоти.
Шонка засунув револьвер назад.
— Червоний Лис вирішить, чи ти маєш право носити ніж, — звернувся він до Токай-іхто.
Токай-іхто знову надягнув куртку. Він був блідий і здригався від кашлю, не маючи більше сили стримувати його.
— Шонка, — сказав він, коли знову зміг говорити, — ти розповідав Кривавому Томагавкові про збори ради Ведмежого братства, що ухвалили зруйнувати мій намет і більш мене не приймати. Я маю право дізнатись, на якій підставі збори прийняли таке рішення.
— Так, — промовив Шонка глузливо. — Ти маєш це право, і я відповім тобі. Ти син Маттотаупи.
— Так. Це знають всі дакоти…
— Маттотаупа за келихом чарівної води зламав присягу і видав таємницю золота наших гір. Він винний у тому, що до нас прийшли білі люди і забрали наші мисливські угіддя. Правду говорить мій язик?
Молодий вождь мовчав.
— Кажи! — звелів Шонка. — Чи мужність вже зрадили тебе?
Токай-іхто зміряв свого ворога довгим поглядом.
— Це правда.
— Ти син зрадника! Твоя рука десять зим і десять літ обагрялася кров'ю братів твоїх з племені дакота. Це правда?
— Так.
Обидва чоловіки стояли один проти одного.
Шонка розмовляв прикордонною мовою. Він хотів, щоб білі люди стали свідками приниження Токай-іхто. А вождь відповідав йому мовою дакотів, якої ніхто, крім людей цього племені і Шефа де Лю, не розумів.
— Ти повернувся до наших наметів, — вів далі Шонка. — Татанка-йотанка наказав нам прийняти тебе. Старійшини і вожді довірили тобі долі дакотів. Ти поїхав до білого чоловіка на ім'я Джекман і розмовляв з ним. Ти чув, що Великий Батько добровільно хотів дати Ведмежому братству хорошу землю в резервації. Тепер, коли через твоє безрозсудство пролилася кров наших батьків і братів, ми змушені були оселитись на найгіршій землі. Наче зарозумілий хлопчисько, ти сказав «ні» і розірвав тотеми мудрих вождів. Це правда?