Недалеко від дітей працював самотній чоловік. Він збирав каміння на клапті землі і зносив його на купу. Робота була важка, і їй не було видно кінця-краю, бо сама земля тут, здається, складалася лише з піску й каміння. Біля одного з наметів на південному боці маленького водоймища лежала купка деревини. І не дрова, і не хмиз. Токай-іхто намагався розглядіти, що б воно могло бути. На цій купі начебто лежало зняте з воза колесо.
Собаки з виттям і гарчанням сперечались за рештки кількох трупів здохлої худоби. Ніде не було чути пісні, звуків флейти, ударів бубна. Мертва тиша панувала в селищі голоду й поневолення.
Токай-іхто зачекав ще трохи. Він упізнав чоловіка, що збирав каміння. Волосся його кучерявилось, атлетична постать помітно схудла; чоловік шкутильгав. Це був Хитрий Бобер, його вірний друг, що відважився на марну спробу звільнити свого вождя. І дітей впізнав Токай-іхто: обох ватажків Молодих Собак Гапеду і Часке і подружок Грозову Хмару та Ящірку. Токай-іхто ще почекав. І коли довгий час більше ніхто не з'являвся біля наметів, він закричав по-воронячому.
Бобер глянув угору, шукаючи очима птаха, діти теж підвели голови. Хоч вони і здивувались, не побачивши ніде ворони, проте не здогадались, що цей крик — лише наслідування. За колишнього вільного життя вони б, напевне, виявили більше обережності, але тепер на них найшло отупіння.
Запона на одному з наметів одхилилася. Це був намет Четансапи. Звідти вийшла дівчина. Її волосся, коротко підрізане на знак жалоби, сягало лише до плечей. Дівчина прислухалась. Невже вона почула крик? Мабуть, почула і зрозуміла його. Як упевнено пішла вона на південь від наметів, у напрямі до пагорба, на якому лежав Токай-іхто. Він уже виразно бачив її риси. На Уїнону голод теж наклав свій відбиток. Ще більшими, ніж звичайно, здавалися її очі на змарнілому обличчі. Але постава дівчини лишалась гордою і прямою, як і раніше, і виражала скорботу, що не потребувала жалісного співчуття.
Вона піднялася на гребінь пагорба. Вітер обвівав її.
Токай-іхто підвівся і ступив до сестри. Мовчазним, як і прощання, було побачення дітей Маттотаупи.
Поволі спускалися вони удвох схилом до селища. Це була коротка і разом з тим довга дорога. В очах Уїнони блищали сльози — перші сльози від часу розлуки з братом.
Обоє підійшли до Бобра; він припинив свою роботу і глянув на них.
— Токай-іхто! — Чапа провів рукою по очах, ніби хотів упевнитись, що це не сон.
— Ходи сюди, у намет Четансапи.
Безмовно дивилися діти услід маленькій групі, що зникла в наметі Чорного Сокола.
Токай-іхто, увійшовши з Чапою та Уїноною у велике тіпі, почав зараз же шукати очима в сутінках Чорного Сокола. Але його там не було. Молодий вождь упізнав лише Монгшонгшу, дружину Чорного Сокола. Вона сиділа в глибині намету з скорботним, застиглим виразом обличчя і безперестану гладила рукою дитячу колиску, повну чорного пір'я… На ободі, припасованому в головах колиски для захисту дитячої голівки, ще висіли забавки, якими гралися дитячі рученята. Чорне пір'я означало, що дитина Монгшонгші вмерла.
Токай-іхто і Бобер примостилися біля вогнища. Уїнона підійшла до Монгшонгші і сіла поруч в глибині намету.
— Ось ти й повернувся, — сказав Чапа і глибоко зітхнув.
Настала довга мовчанка.
Уїнона принесла братові торбинку з ягодами, які вона вирила з нори хом'яка. Він з'їв їх.
— Ви ще не порізали всіх своїх мустангів, — промовив, нарешті, вождь.
— Ні. Гавандшіта не дозволяє, — з гіркотою відповів Чапа. — Спершу ми самі повинні вмерти з голоду, а тоді мустанги.
— Ви збираєтесь вмирати тут з голоду?
— Нащо ти питаєш? А що ж ми маємо робити? — Бобер втомлено махнув рукою. — Голод поганий на смак, особливо коли він ще приправлений тугою, без стріл і куль, що можуть мріяти про бізонів. Ми сидимо тут, мов жінки, і чекаємо, поки нас нагодують. А Червоний Лис годує нас дуже скупо. Хіба може бути інакше?
— Ти зносиш каміння?
— Атож. Коли прийде весна, нам треба буде сіяти.
— Тобі ніхто не допомагає?
— Це моє поле.
— Частина нашого поля, з якого ти повинен внести каміння?
— Ні, це моє власне поле. Ми мусили розділити землю. Так наказали уатшітшун.
— І ви послухались?
— Револьвери табірної поліції… так. — Він вимовляв слова голосно, ніби тим самим хотів заглушити в собі почуття сорому.
— Ви вирішили зруйнувати намет Токай-іхто і більше не приймати його до своїх тіпі?
— Хто сказав тобі про це?
— Шонка.
— Зрадники прийшли із зброєю в руках і зруйнували твій намет. Потім вони скликали раду, наставили на нас револьвери і заявили, що твій намет зруйновано і що ти більше не маєш права повернутися до Ведмежого братства.