— Ти маєш рацію. Нам треба піти новим шляхом, якого ще не знають уатшітшун. Ти збираєш тут каміння з поганого поля. Ніхто тобі не допомагає, бо це твоє власне поле. Хіба не краще нам володіти спільно добрим шматком; землі, навчитись разом обробляти поле, сіяти і разом збирати врожай? Червоношкірі люди ніколи інакше не робили, але це буде вірним і в майбутньому.
Бобер відповів не зразу. Він мовчки щось обмірковував. В його очах з'явився інший вираз, ніби він побачив перед собою якусь далеку мету.
— Що ти кажеш — це добре, — нарешті повагом промовив він. — Дуже добре. Але рушниці уатшітшун стоять; між тобою і твоїм хорошим планом. Уатшітшун забороняють нам разом сіяти і збирати врожай.
— Тому ми й мусимо залишити резервацію, щоб бути знову вільними.
В очах Бобра стояли ледве стримувані сльози.
— Ми переможені, Токай-іхто. Червоношкірим людям живеться тепер так само, як чорношкірим. Усі ми раби.
— Ходімо! — Вождь міцно схопив за плече свого товариша. — Ми довго мандрували з тобою. І сьогодні ти не покинеш мене, Чапо.
Чоловік судорожно стиснув кулаки.
— Що ти кажеш, — це добре, — пробурмотів він ще раз, — але в нас більше немає сили. — Він захитався, ніби втративши опору, розтулив руки і випростав їх, мов у смертній агонії. — Токай-іхто, те, про що ти кажеш, нам треба було зробити раніше, поки ще був час. План дуже хороший…
Бобер поволі відходив од вождя, поки не наштовхнувся на стіну намету. Він притулився чолом до соснової жердини. Обличчя його болісно скривилось, а великі чорні очі з невимовною тугою дивилися з-під гніту поневолення на ілюзію свободи.
Токай-іхто стояв біля вогнища. Спалахуючи, шугали вгору язики полум'я. Він дивився на свого товариша, що все ще стояв спиною до нього.
Вождь сів до вогнища і взяв у рот люльку. Уїнона відчула, як від збудження її кинуло в жар. Геть з рабства, сказав її брат, геть із жалюгідного притулку до нового житла!
Токай-іхто чекав. Незабаром має прокрастися до свого намету Чорний Сокіл Настала ніч. Навкруги було темно й тихо. Тільки десь вив голодний собака.
Уїнона вийшла. Мабуть, вона хотіла подати Чорному Соколові якийсь умовний знак, що він може ввійти. Незабаром вона повернулась і знову сіла під стіною намету біля Монгшонгші.
— Він відповів на мій знак, — сказала дівчина. — Зараз він буде тут.
Усі чекали. За кілька хвилин показався Четансапа; довга, страшенно схудла постать його вповзла з-під запони в намет. Ще не підводячись з долівки, він обвів палаючими від гарячки очима намет і всіх присутніх. Потім насилу встав і наблизився до вогнища. Токай-іхто побачив на його грудях ликову пов'язку і дві відкриті гнійні рани. Вузький череп перетинав шрам від удару шаблею. Ненависть і голод були відбиті на обличчі Четансапи; він ще раз оглянувся, наче його хтось переслідував. Та враз дика бурхлива радість охопила Чорного Сокола і освітила його обличчя.
Він не сідав. Токай-іхто підвівся.
— Вождь, — поспішно сказав Чорний Сокіл, — добре, що ти тут. З мого намету койоти не зможуть тебе вигнати.
— Я знаю, Четансапа, що ти заступився за мене.
Четансапа відмахнувся.
— Ти ж мене теж не зрадиш. Чи Шонка здогадується, що ти тут?
— Як тільки хміль вийде йому з голови, він кинеться шукати мене тут. Може, він уже скоро з'явиться.
Монгшонгша підвелася і очікувально стояла поблизу обох чоловіків. В руці вона тримала дві худі засмажені ворони, які приготувала своєму чоловікові.
З грудей Четансапи вирвався звук, що означав сміх.
— З'їж сама цих ворон, — відповів він на німий жест Монгшонгші, — або віддай їх Гапеді. Мені вже не треба м'яса. — Він знову обернувся до Токай-іхто.
Монгшонгша, похиливши плечі, пішла назад на своє місце в глибині намету.
— Я вже не маю більше сил, — пояснив він своєму вождю. — Рани не гояться. Я вмру, і це мене мало турбує. Я не хочу більше жити ховаючись і вночі крадькома пробиратись у свій намет, щоб забирати їжу в Гапеди. Я вмру, але вмру не сам.
— Не треба тобі вмирати, Четансапа.
Здавалось, він не почув цих слів. Його думки нестримно линули далі з якоюсь розпачливою силою. Він схопив вождя за руку.
— Ти чуєш, Токай-іхто? Я вмру, але ти мусиш помститися за мене. Склич наших людей. Вони повинні взятись до зброї і боротись. Ми загинемо із славою. Вирийте сокиру війни і боріться. Тут ми не будемо жити. Ти чуєш, Токай-іхто!
Чорний Сокіл тремтів від хвилювання. З горла його полилася кров, і він заточився.
— Токай-іхто!
— Ми не будемо тут жити, — відповів вождь, — це правда. Ми підемо звідси ще сьогодні вночі. Кордон охороняється погано. Ми підемо і візьмемо тебе з собою.