Валентин Лукич Чемерис
Сини змієногої богині
Роман-есей
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю.
Серед усіх відомих нам народів лише скіфи володіють одним, проте найважливішим для людського життя мистецтвом. Воно полягає у тому, що жодному з ворогів, котрий напав на їхню країну, вони не дають урятуватися. Ніхто не може їх наздогнати, якщо тільки вони самі цього не захочуть. Адже у скіфів немає ні міст, ні укріплень, і свої житла вони возять із собою. Всі вони – кінні стрільці з луків і промишляють не землеробством, а скотарством: їхнє житло – кибитки… Їм сприяє їхня земля і допомагають річки. Країна скіфів – це багата на траву і добре зрошувана рівнина…
Коров’як на могилі і тирса.
Над могилами небо як дзвін.
Щирим золотом степ цей світився,
Казанами і чашами цвів.
Здавна тут не любили халтури
Ні в пророцтвах, ні в справах земних.
Мчали степом підпалені хури
З брехунами-жерцями на них.
Тут кипіла кривава робота,
Коли обрій війною горів.
І на горло карала голота
За підступність і зраду царів.
Відгуло, відпалало нестерпно.
Тільки золото сонцем сія.
Синім свистом над сизим степом
Славить вітер скіфське ім’я.
Пролог
Скіфська таїна
Місяць в травах росяних купався…
Був у Скіфії (та й нині ще є, хоч Скіфії вже давним-давно немає) жовто-золотистий тюльпан, як і всі квіти країни сколотів (так називали себе скіфи), витвір чарівної Аргімпаси.
Аргімпаса у скіфів була богинею краси і кохання (сказано ж у Бориса Мозолевського: скіфська Афродита) і ширше – життя та смерті. Осяйна і прекрасна богиня (вродливішої жінки за неї – і серед смертних, і серед безсмертних – годі й шукати у Скіфії) була жоною скіфського бога війни, грізного Арея. Місячними ночами спускалася вона з неба й, оповита золотим маревом, – що ховало її від очей простих смертних, йшла степом. Там, де незрівнянна ступала, з’являлися квіти. І першим квітнув тюльпан – улюблена квітка богині щастя й кохання. І скіфи (і мирні хлібороби, і войовничі кочівники, звані царськими скіфами, жорстокі повелителі племен, що населяли тоді Скіфію) були певні: таке диво, як тюльпан, що рівнозначно щастю людському, світу білому посилають лише боги.
Тож не дивно, що тюльпан у Скіфії вважали квіткою кохання і щастя людського. І коли по весні там чи там у степах чи й побіля кочовищ з’являлися жовті дзвоники (звечора їх ще не було, а вранці – ось вони, наче з-під землі виринули!), як засмаглі на вітрах і спекотному сонці лиця скіфів-хліборобів чи кінних вершників з луками світліли й добрішали: веселімося, наш край відвідала чарівна богиня любові й краси. Скіф’янки прикрашали тюльпанами своє волосся, стаючи ще гарнішими, і наставали тоді ночі кохання, дні шлюбів, і Скіфія сповнювалась смаглявими скіфенятами…
І так тривало рік у рік, вік у вік. І так, здавалося, триватиме завжди. Але – не судилося…
Сьогодні від Скіфії – колись Великої, адже всього лише дві тисячі років тому (вік, як для історії, незначний) вона займала майже всю територію теперішньої України (принаймні її степову та лісостепову частини від Дунаю до Дону, від гір Криму й до зони лісів на півночі), зосталися нам у спадок, крім кількох десятків гектарів незайманих її степів (хоча б Хомутинські степи, Михайлівська цілина, заповідники «Кам’яна Могила» чи Асканія-Нова та ще де-де куці обніжки колись неміряних степових просторів), ще знані у всьому світі могили, звані курганами (розкопані археологами і ще не розкопані, але майже всі протягом століть пограбовані), золоті витвори її в музеях – наших і чужих, – легенди й історія, що є водночас і нашою, ранньоукраїнською історією; а на довершення – золотий скіфський тюльпан – невеличкий, із крученими листочками жовтого кольору. (Жовтий колір є первинним, похідним від зеленого, тобто другий колір у природі).