Чи могутні крила так і не встигли собі виростити (навіть за Атея, коли була чи не остання – богами й долею – надана можливість злетіти), чи небеса не зуміли покорити…
Були вже крилатими, але так і не зуміли злетіти… (Через віки та віки писатиме українська Поетеса: «Орлині крила чуєм за плечима, / Самі ж кайданами прикуті до землі…»)
Чи судьба, чи фатум, чи така їм випала доля – хто тепер достеменно скаже?
Та й для чого.
Все вже звершилося, відшуміло-відгуло, відклекотіло… А колись…
Імператор Діоклетіан та чернець Діонісій – житія і долі
І бувальщина про те, як започаткувалася наша ера
Ера (лат. aere) – окреме число, вихідна цифра. В історії початок літочислення, пов’язаний з якоюсь історією або легендарною подією (напр., перший рік правління царів, імператорів…).[1] Початком християнської, або нової ери, вважається день народження міфічного Ісуса Христа.
Року 245-го в місті Солін (Далмація, місцевість, розташована на північному заході Балканського півострова, населена іллірійцями, кельтами, а також фракійцями, з 229 року – римська провінція), в сім’ї тамтешнього вільновідпущеного раба-іллірійця народився син, якого на манір римських патриціїв (знай, мовляв, наших) батько, вчорашній раб, нарік аж трьома пишними іменами (звичайно римськими, себто панськими): Гаюс Авреліус Валеріус. Скромністю вільновідпущеник явно не страждав.
Юний Гаюс (чи – Авреліус-Валеріус) в дитинстві захоплювався, як і всі діти, грищами у війну, що тоді ніколи не затихали, і завжди верховодив у ватагах таких же, як і сам, шибайголів, тож, вирісши, став легіонером. За власним бажанням. (А втім, бідному, але здоровому в ті часи нікуди було податися, крім як у римське військо, що вважалося непереможним і добре забезпечувалося.) І досить швидко виявив себе вояком на диво хоробрим та відважним, здатним швидко приймати виграшні рішення, що на них не завжди зважувалися і командири бойових підрозділів легіону – маніпул, когорт чи центурій. Не кажучи вже про батька-командира легіону легата. Тож син вільновідпущеника, хоробрий вояка-легіонер і до всього ж гоноровитий та хвалькувато-занозистий, але не позбавлений талану, швидко став підніматися по щаблях воєнної кар’єри. Розніжені аристократи-офіцери були безбарвними і в’яло-апатичними, тож хоробрий і кмітливий простолюдин, звиклий до найсуворіших умов життя, швидко вибився на саму гору в непереможному римському військові, а легіон його просто боготворив. Минуло небагато часу, і легіонер Гаюс Авреліус Валеріус стає царським радником, потім консулом, а ще згодом – начальником двірцевої стражі. Не кар’єра, а суцільний злет!
А після трагічної загибелі імператора Нумеріануса, син іллірійського вільновідпущеника, не моргнувши оком (та й солдати за нього стали горою), проголосив себе імператором під ім’ям Кай (Гай) Аврелій Діоклетіан. (Цікаво, що тоді ж його мати, дізнавшись про такий успіх свого синочка, спішно напише йому листа і з прямотою простої сільської жінки дасть найвірнішу з її точки зору пораду: «Сину, тобі сорок три роки, ще ж мало ти пожив у світі білому. А тому пошвидше передай владу другому до того, як тебе заріжуть». Син послухається материної поради, але через 17 років, коли йому виповниться шістдесят – пенсійний, як на наші мірки, вік.)
Наділений від природи живим розумом та кметою, хоробрий і відчайдушний Діоклетіан швидко став видатним політичним діячем і проявив себе як людина великої – залізної! – волі й енергії. Одразу ж взяв круто. Провів ряд адміністративних реформ (колись могутня імперія на той час вже хилиталася, в ній панували хаос і розбрат), наладив податкову систему, жорстоко попридушував повстання колонів[2] та рабів, задушив спротив підкорених народів, різні сепаратистські рухи, а, встановивши монархічну систему правління, – домінат (від лат. «домінус» – пан, господар), вже відносно легко впорався з тими, хто складав опозицію його особистому культу.
У 303 році новий імператор, утвердившись на троні, взявся за християн, чий вплив уже тоді почав набирати силу і становив із своїм новітнім богом Ісусом Христом йому, імператору (і теж богу), значну конкуренцію. Заборонивши по всій імперії християнські богослужіння, Діоклетіан велів дощенту руйнувати культові будівлі новітньої церкви та конфісковувати майно її прибічників. З армії та державного апарату виганялися всі, хто бодай запідозрювався в приналежності до християнства, багатьох з них без суду й слідства страчували, християнські книги спалювалися на площах. (Навіть дружина імператора змушена була публічно здійснити жертвоприношення римським богам і в першу чергу Юпітеру, верховному богу її вінценосного чоловіка, аби не бути запідозреною в християнстві.) Тоді ж він видав чотири едикти проти християн.
1
У геології – підрозділ геохронологічної шкали, що відповідає часові утворення гірських порід, з яких складається група. В історії Землі виділяють п’ять ер: архейську, протерозойську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську.
2